Травмочутливе правосуддя: як держава має працювати з ветеранами після війни

Засновниця та голова громадської організації «Фундація Л.І.І.Д.», експертка з питань верховенства права та правосуддя Ксенія Ткачук розповіла, що таке травмочутливий підхід, чому він важливий для державних інституцій і як можна змінити систему правосуддя в Україні.

Ксенія Ткачук пояснила, що таке «Фундація Л.І.І.Д.».

— Наша громадська організація має дещо незвичну назву, адже абревіатура походить з англійської, тому українською вона звучить трохи дивно. Ми працюємо переважно над запровадженням травмочутливого підходу та терапевтичних інструментів у системі правосуддя. Наше завдання — зробити так, щоб людина, яка стикається із системою, мала можливість відновитися, а не отримати додаткову травму.

Ксенія пояснила, що таке «Психологічна травма під час війни».

— Психологічна травма — це реакція людини на подію або досвід, який був загрозливим, болісним або викликав дуже сильні переживання. Йдеться про ситуацію, коли цей досвід перевищив здатність людини впоратися з ним у конкретний момент. Тобто це не стільки про саму подію, скільки про те, як наш мозок на неї відреагував. Якщо ж говорити про війну, то тут ми маємо справу не лише з індивідуальною травмою, а й із травмою суспільства. Це вже суспільний феномен. Коли ми бачимо, що така травма є масштабною і поширеною, це стає питанням не тільки психології. Це вже питання державної політики, освіти та системи надання послуг.

Також Ксенія пояснила, що таке травмочутливий підхід і чим він відрізняється від психологічної підтримки.

— Травмочутливість — це не про стигму і не лише про психологію. Насправді це про те, як організована система. Це управлінська модель, яка визначає принципи роботи організації чи установи. У міжнародній практиці травмочутливий підхід описують через чотири основні рівні.

Перший — усвідомлення. Інституції мають розуміти, що людина може мати травматичний досвід.

Другий — розпізнавання. Працівники повинні проходити навчання, щоб розуміти, як працювати з людьми і як не викликати недовіру, агресію чи замкненість.

Третій — реагування. Важливо усвідомлювати, що певна поведінка людини — це не «поганий характер», а реакція мозку на травматичний досвід.

Четвертий — запобігання ретравматизації. Тобто система має не провокувати негативні спогади, не принижувати гідність людини і створювати безпечне середовище.

Іноді говорять ще про п’ятий рівень — довіру та відносини. Але, на мою думку, це вже результат впровадження перших чотирьох.

Засновниця та голова громадської організації «Фундація Л.І.І.Д.» розповіла, як травмочутливість може виглядати у державних послугах.

— Насправді це дуже практичні речі. Наприклад, коли людина приходить до державної установи, важливо, щоб вона розуміла, що відбувається: які процедури, які її права, що буде далі. У травмочутливих системах ключову роль відіграють комунікація та передбачуваність. Коли людина знає, що її чекає, їй значно легше. Людина може поводитися по-різному: бути спокійною, агресивною або замкненою. Але коли працівник бачить повну картину, він може правильно реагувати і підбирати відповідні підходи у спілкуванні. У певному сенсі це можна назвати одним словом — людяність. Наприклад, у побуті, коли люди в черзі пропускають військового у формі вперед. Але коли йдеться про державні послуги, цього недостатньо. Тут потрібен професійний підхід і розуміння того, як травма може впливати на поведінку людини, щоб не допустити ретравматизації.

Ксенія Ткачук пояснила, як травмочутливий підхід може змінити систему правосуддя?

— У систему правосуддя потрапляють люди, які вже переживають сильний стрес. Це можуть бути потерпілі, свідки або обвинувачені. Травматичний досвід може впливати на те, як людина дає свідчення, як реагує на запитання або поводиться під час процесу. У багатьох країнах, де є значна кількість ветеранів або де суспільство пережило травматичні події, вже впроваджені травмочутливі практики. Це, наприклад, спеціальні методики допиту, підготовка суддів і прокурорів, створення безпечних просторів для свідчень. Є також так звані терапевтичні суди, які поєднують судову систему з програмами реабілітації. Вони працюють із першопричинами протиправної поведінки. Такі підходи показують дуже хороші результати: менше повторних правопорушень, більше реінтеграції людей і, як наслідок, більше довіри до системи правосуддя. Я розумію, що багатьом людям складно говорити про психологічні наслідки війни, адже у нас досі існує стигматизація психічного здоров’я. Але ми не можемо просто закривати на це очі. Потрібно приймати реальність, бачити зміни в суспільстві і відповідно формувати політики, правила та нові підходи до комунікації.