Залишити тварин — зрадити мрії життя, — власниця ферми Пухнастий дзьоб Анастасія

З початком активних бойових дій багато мешканців Київщини залишали оселі, а подекуди й домашніх улюбленців, не маючи змоги забрати їх із собою. Проте власники контактної ферми «Пухнастий дзьоб», що неподалік від Гостомеля, не змогли покинути напризволяще своїх підопічних. Що довелося пережити родині за час окупації, в ефірі Армія розповіла Анастасія. До речі, жінка веде свій блог в інстаграм під назвою «Пухнастий дзьоб», де розповідає усі цікавинки із життя ферми.

 

Наталія Шмарко: Анастасіє, розкажіть про себе і як у вас виникла ідея створити домашню ферму?

Анастасія: Я народилася в Києві. Працювала банкіром, але з дитинства дуже любила тварин. Проте спершу батьки, а потім і робота заважали завести домашніх улюбленців. Оскільки мій чоловік теж дуже любить тварин, то ми почали обдумувати ідею контактної ферми поблизу столиці, де б всі охочі могли відпочити та поспілкуватися з тваринками. У нас не було бізнес-плану, та ферма стала головною ідеєю нашого життя. У жовтні 2021 року купили занедбаний садок у Бучанському районі. Місяць прибирали територію, будували загони та стайні, а потім почали купувати тварин. За неділю до повномасштабного вторгнення «орків» ми з чоловіком ще привезли кіз та баранчиків. Я облаштовувала фотозони, а чоловік керував процесом.

Наталія Шмарко: Тож до початку повномасштабної війни росії проти України ваша справа активно розвивалася…

Анастасія: Так. А 24 лютого мені зателефонувала із Києва мама і повідомила, що почалася війна. Вона дуже хвилювалася, адже у неї на той час гостювала моя чотирирічна донька. Я намагалася пробитися через пробки у столицю за дитиною, а чоловік поїхав запасатися сіном для тварин. Тоді у небі я нарахувала 35 гелікоптерів, які летіли у бік Гостомельського аеропорту, який за 5 км від нас. Наші працівники побігли по домівках, а ми залишилися самі із 120 козами, птицею та іншими тваринами на фермі.

Наталія Шмарко: Гостомельська громада тривалий час перебувала в окупації, як ви пережили цей час?

Анастасія: 25 лютого в нашому селі зникло світло, вода, а 26-го до нас завітали «гості». Почалося пекло. 41 день ми були в окупації – без їжі, зв’язку та комунікації зі світом. «Орки» базувалися в селі. Щодня їх приїздило все більше. 1 березня в наш будинок влучив снаряд. Ми з чоловіком під обстрілами поїхали забирати собаку, якого залишили охороняти дім. Обмотавшись білими стрічками ми поїхали в Гостомель на велосипедах, щоб врятувати пса, взяти хоч якусь їжу та речі з дому, бо на фермі не було нічого. Побачивши розтрощений будинок та наші понівечені машини, ми були на межі відчаю. Потім до нас на ферму завітали «вагнерівці», лнрівці, чеченці. Нас грабували чотири рази. Постійно біля наших воріт йшла ворожа техніка та точилися бої, але ми ніяк не могли про це повідомити, бо не мали жодного зв’язку.

Наталія Шмарко: Чи вдалося вам у таких умовах врятувати тварин?

Анастасія: Почали помирати кози, малі козенята гинули від холоду, і ми ніяк не могли цьому зарадити, бо самі намагалися зігрітися, як могли. Ми не мали жодних лікарських препаратів та виходу в інтернет, щоб знайти потрібну інформацію. За час окупації ми втратили 47 кіз та козенят, 15 баранчиків, собаку, багато декоративної птиці. Навіть нашому котику вони скрутили шию. Я плакала щодня.

Наталія Шмарко: Який ваш найболючіший спогад про час російської окупації?

Анастасія: 4 березня біля наших воріт «орки» розстріляли авто з людьми. Чоловік допомагав зранку їх хоронити. До нас на ферму почали приходити люди з села. Ми роздавали молоко, вони давали нам консервацію, так ми виживали. Пам’ятаю, 10 березня «орки» зібрали все село та попередили, що якщо хоч хтось один їм не сподобається – вони спалять усіх. Було дуже страшно. Ми не мали жодної інформації із зовнішнього світу, тож молилися і сподівалися, що наші ЗСУ нас врятують.

Наталія Шмарко: Багато людей, рятуючись від рашистів, залишили домашніх тваринок і виїздили. Ви розглядали можливість виїхати у безпечне місце?

Анастасія: На 20 день окупації ми мали змогу евакуюватися пішки через Демидів. Та попри страх і відчай, ми не кинули тварин і боролися за них до кінця. Залишивши тварин, ми б зрадили головній мрії нашого життя. Я навчитися робити все сама: доїти, годувати, прибирати та лікувати. Продовжую робити це і зараз, адже ми залишаємося жити на фермі, бо будинок наш знищений.

Наталія Шмарко: Чи будуєте ви плани на майбутнє і чим мрієте займатися після перемоги?

Анастасія: Я пишаюся, що ми вистояли, врятували нашу ферму. Вже через тиждень  після деокупації ми з чоловіком купили ще 40 кіз, бо ми незламні. Тепер наша мрія відродити ще масштабнішу ферму, виробляти корисні молочні продукти, допомагати нашим армійцям, які боронять нашу Україну. Я хочу подякувати нашим захисникам. Ви – наші герої! Вся Україна, всі фермери моляться за вас. Ви - найсміливіші люди в світі. Ми цінуємо все, що ви для нас робите. Женіть їх геть з України, у Сибір, туди їм дорога. Слава нашим Героям! Слава ЗСУ!