Капеланство Перших визвольних змагань

Про зародження інституту капеланства в Україні, зокрема діяльність капеланів під час Перших визвольних змагань в ефірі програми Історичний фронт розповів історик Тарас Пшеничний.

Андрій Давидов: В якому саме році капелани з'являються у військових формаціях відродженої Української держави?

Тарас Пшеничний: Говорячи про історію капеланства як явища, слід виділити капеланський рух в Галичині та в Центральній Україні. Історія цих рухів різна. Коріння капеланського руху на заході України сягає часів Першої світової війни, коли там діяли греко-католицькі священники. На Наддніпрянщині здебільшого були представники Української православної церкви. 

У греко-католицькій церкві зародження капеланського руху слід розглядати в контексті соціального служіння церкви. Капелани були не військовослужбовці, а душпастирі серед вояків. Історія капеланського руху в Українській православній церкві інша. Він почав формуватися у 1917-1918 роках. На той час діалогу між представниками Центральної ради та церкви не склалося. Між тим, взимку 1918 року розпочав роботу Перший Всеукраїнський церковний собор. Всього було три сесії, і от друга сесія собору в контексті зародження капеланського руху мала велике значення. Було задекларовано автокефальну позицію в лавах православної церкви, яка була під впливом московської патріархії. Двоє представників серед автокефалістів якраз були душпастирями в армії. 

Андрій Давидов: Тобто загалом капеланський рух зародився на заході України?

Тарас Пшеничний: Так, його зародження було пов'язане з політичними та церковними процесами в Австро-Угорській монархії. І греко-католицька церква в Галичині орієнтувалася на всі тенденції в цій монархії. На Наддніпрянщині створення пов'язане з іншими подіями.

У грудні 1918 року на засіданні Уряду Директорії розглянуте питання про Міністерство у справах релігії. Після цієї зустрічі виникли ідеї щодо створення інституту капеланства. І за пів року капеланський рух набув досить широкого розголосу. Примітно, що 22 травня 1919 року в гарнізонному храмі — Миколаївському соборі вперше відслужено літургію українською мовою, під музику, яку створив Леонтович. У січні цього ж року відбулися події, пов'язані зі зміцненням місця священника в армії — його присутність там була офіційно затверджена.

Слід зазначити, що в 1919 році душпастирі, які служили в армії, стали мотиваторами щодо українізації церковного життя. Це були ті священники, які пройшли випробування разом із солдатами в окопах. А от ті, хто сидів у кабінетах, не підтримували ідею українізації церковного життя. Уряд Петлюри, розуміючи помилки своїх попередників, зокрема Скоропадського, який не підтримував ідею українізації, серйозно береться до роботи над розвитком капеланського служіння в церкві. І це дало свій результат, адже у першій половині 1919 року капеланський рух став неабияк популярним серед вояків в українських збройних формуваннях. На жаль, під час радянських репресій 1930-х років під терор потрапили й капелани православної церкви.

Андрій Давидов: А як склалася доля капеланів, які емігрували після 1920 року?

Тарас Пшеничний: В діаспорі не було збройних формувань. Тож капелани за кордоном шукали роботу, але не переставали бути священниками. За спогадами Андрея Шептицького, який намагався помирити між собою українську діаспору, де виникали конфлікти зокрема і через конфесійні розбіжності, у 1930-х роках в Канаді виник серйозний конфлікт між представниками Української автокефальної і Української православної церкви, яка пов'язувала свою долю з московською патріаршою курією. Цей конфлікт суттєво відбився на долі української діаспори, бо фактично її пересварив. Також цікаво, що наприкінці 1940-х років радянські спецслужби намагалися вербувати священників, які виїздили за кордон, і деякі ставали агентами. У Франції діяло Православне товариство святого Пантелеймона, яке було під ковпаком радянських спецслужб.  А загалом доля капеланів за кордоном складалася дуже по-різному, і не завжди вони дбали про національні інтереси України.