Похід українських армій на Київ і Одесу 1919 року
Історик Андрій Руккас про визначальну подію Перших визвольних змагань, яка відбулася влітку 1919 року, — похід об'єднаних армій на Київ і Одесу. Якими були передумови походу армій УНР і ЗУНР та його результати — в програмі Історичний фронт.
Андрій Давидов: Яка ситуація влітку 1919 року складалася в Україні, адже в радянській історіографії йдеться здебільшого про бої між червоними та білими?
Андрій Руккас: У першій половині літа 1919 року, якщо говорити про Велику Україну — частина земель, яка перебувала раніше під владою Росії, ситуація була надзвичайно складною. Там точилися напружені бої. Армія УНР проводила успішну наступальну операцію.
Повертаючись до травня 1919 року, Українська галицька армія та Армія УНР опинилися в катастрофічній ситуації: із заходу тиснули поляки, зі сходу — червоні. Під контролем українських військ була невеличка територія. І в цей момент, коли Галицька армія готується до Чортківської операції, Армія УНР за планом Василя Тютюнника здійснює прорив через Збруч, щоб оволодіти районом Старокостянтинів-Проскурів-Кам'янець-Подільський. На початку червня було звільнено ці райони і бійці просунулися вперед, на Могилів-Подільський. Але на початку липня червоні почали новий наступ і знову приснули війська УНР до Збруча. Всередині липня на допомогу Армії УНР прийшла Галицька армія, де вона зазнала поразки у Чортківській операції. І поява кількох десятків тисяч добре підготовлених бійців фактично врятувала УНР. У Кам'янці-Подільському об'єднані сили готуються здійснити нову наступальну операцію. Бойові дії проти поляків завмерли, почалися переговори про перемир'я і всі дії почалися проти червоних. Об'єднані сили, — тепер вже війська Наддніпрянської УНР і війська Галицької армії, діяли спільно. Наступ почався 2 серпня 1919 року.
Андрій Давидов: Чому було обрано два напрями руху — Київ та Одесу?
Андрій Руккас: Не вперше в історії ставиться це важливе стратегічне питання. Київ — столиця і це дає надзвичайні переваги щодо політичних перспектив. Одеса — морський порт, через який можна здійснювати постачання зброї. Але ці два пункти на різних оперативних напрямах, обрати один із них було надзвичайно важко. Тому наступ здійснювали основні сили на Київ, а одеський напрямок прикривався меншими силами. За успіхів на одеському напрямі командування передбачало перекинути туди більші сили. Але першочергове завдання було визволити Київ. До речі, подібна ситуація склалася весною 1920 року, коли польські війська з правого берега наступали на Київ і думали спрямувати основні зусилля на Одесу.
Андрій Давидов: Переходячи до битви за Київ 1919 року, як розгорталися основні події?
Андрій Руккас: Українські війська були поділені на три групи. Західна йшла у напрямі Старокостянтинова та Шепетівки. Діяла вона надзвичайно успішно, туди входили Січові стрільці та один з Київських корпусів. До Центральної групи — Київський напрямок, входив Запорізький корпус армії УНР і Перший та Третій корпуси Галицької армії. Її завдання було наступати на столицю. А Південна група йшла на Одесу. До її складу входили Волинська дивізія, Третя стрілецька дивізія та Київська група повстанських військ отамана Юрка Тютюнника. Основні бої вела Третя дивізія за Вапнярку і залізничний вокзал. Впродовж доби ці пункти переходили з рук у руки. За ці бої Третя дивізія отримала почесне найменування Залізна.
Загалом наступ розвивався успішно. Південна група прикривала в Одеський напрямок, Західна група прикривала дії Київської групи з північного та північно-західного напрямку. І основного удару завдала трьома корпусами група Київського напрямку, яка звільнила Вінницю, Калинівку, Бердичів, Фастів і Білу Церкву. Спільними зусиллями із Січовими стрільцями взяли Житомир. І 30 серпня вони вступили до Києва.
Андрій Давидов: Якою була чисельність українських військ?
Андрій Руккас: Галицька армія налічувала близько 35-40 тисяч бійців, Армія УНР до 35 тисяч. Але тоді було заведено рахувати багнети і шаблі, тобто бойова чисельність була вдвічі менша, ніж загальна. Тобто сумарно десь під 80 тисяч, але боєздатних осіб було близько 40 тисяч. І це війська, які наступали в трьох напрямках.
30 серпня українські війська вступили до Києва. Червоні столицю не обороняли, вони боялися великої поразки. Слід зазначити, з Лівого берега наступали денікінці, тож червоні були в складних умовах. Але зайнявши столицю, українські війська змушені були відступити вже наступного дня спершу у передмістя, а потім і на кілька десятків кілометрів.
Водночас почали успішно діяти бійці Південної групи військ. І тут якраз якби українське командування змогло здійснити маневр і перекинути війська з-під Києва на Одесу, вдалося б досягти більших успіхів. І з середини вересня 1919 року починається регулярне збройне протистояння Армії УНР, Галицької армії та Збройних сил Півдня Росії. Це вже починається новий збройний конфлікт, так звана Білогвардійська війна, в якій українські війська зазнали поразки. І вирішальним тут був навіть не військовий чинник, а страшна епідемія тифу, яка почалася ширитися серед українських вояків.
Андрій Давидов: Чи була на той час можливість об'єднання українських військ з білогвардійцями?
Андрій Руккас: Ідея єдиної та неподільної Росії для білогвардійців була в більшому пріоритеті, ніж перемога над більшовиками. Тому вони вели мову ультиматумів: або ви приєднуєтеся і визнаєте політичну програму, в якій Україна максимум може розраховувати на збереження культурної самобутності, або взаємне протистояння. Білогвардійці не мали бажання об'єднуватися, навіть задля перемоги над більшовиками.
Андрій Давидов: І навіть не допомогло те, що Петро Врангель спробував змінювати свою політику щодо українців у 1920 році?
Андрій Руккас: Це вже була глибока осінь 1920 року. За цей час відбулася величезна кількість подій, які витверезили, зокрема, деяких діячів Білого руху. У серпні 1919 року білі зайняли все Лівобережжя, Донбас, Катеринославщину, Причорномор'я, наступали на Київ, Чернігів і готувалися йти на Москву. На піку своєї воєнної могутності вони не хотіли йти на перемовини. Але на початку лютого 1920 року вже майже вся Україна була під контролем червоних. Крах білих військ завершився на Північному Кавказі на початку 1920 року. Генерал Денікін пішов з усіх посад і поїхав до Європи. Залишився Врангель на чолі так званої Російської армії в Криму. І після всіх поразок білогвардійці усвідомили, що, можливо, з українцями треба було домовлятися та боротися разом проти більшовиків.
