Українці під Крутами мали 16 кулеметів на 500 метрів лінії фронту. Крути – це круто!
Андрій Козінчук: День пам’яті. Сьогодні ми згадуємо таку визначну подію в Україні - 100 років від бою під Крутами. Сьогодні нам важливо дізнатись – треба ставити знак плюс чи знак мінус. Дуже багато є дискусій у суспільстві. Нам треба розібратись. Ми запросили найкрутішого історика, якого я тільки знаю в Україні – Василя Павлова. Сьогодні ми розвінчаємо деякі міфи. І поставимо нашим слухачам питання: що для нас є Бій під Крутами?
Яна Холодна: До початку ефіру ми провели невеличке опитування у соціальній мережі – Бій під Крутами: перемога чи поразка?
83 % вважають, що це була перемога, а 17% - що поразка. Аудиторія в «Інстаграм» думає трохи інакше.
53% вважають, що поразка, а меншість думає, що це була перемога. Василю, чи можна нам сьогодні говорити однозначно – перемога це чи поразка? Чи дозволяє історія нам сьогодні це стверджувати, після 100 років?
Василь Павлов: Історія нам дозволяє зробити багато чого, навіть у такій неоднозначній події, яка відзначається на державному рівні. Але ми відразу маємо зазначити кілька моментів. У нашій свідомості, як історичній, так і суспільній, є певний міф, що у нас нічого не було до Крут, нічого не було під час Крут, і нічого не було після Крут. Фактично Крути у нас підвішені – є таким собі символом без початку, без кінця і без подій, які їх оточували. Насправді Крути – це відображення життя, яким Україна жила на той момент. Описуючи бій під Крутами, бажано його персоніфікувати. Коли ми починаємо бачити не якихось ефемерних триста героїв крутянців, не діточок, яких злочинна влада кинула на убой під багнети червоних. Ми мамо розглядати цю подію, як суто історичний процес. З іншого боку, зважаючи на нашу аудиторію, бажано було б розглянути її як процес тактичний, стратегічний. Що відбувалось безпосередньо на полі бою, що відбувалось на театрі бойових дій.
На даний момент, якщо ми поставимо це питання, навіть нашій фаховій аудиторії – відповідей буде дуже мало. Це означає лише те, що нам необхідно вести якомога активнішу просвітницьку роботу. Якраз бій під Крутами дає нам таку можливість. Тому що вже щонайменше тиждень, починаючи від Четвертого універсалу – тема сторіччя війни УНР проти більшовицької Росії, бою під Крутами постійно знаходиться у верхньому топі новин. І це змушує багатьох людей хоча б поклацати Вікіпедію.
Яна Холодна: Що ж відбулось під Крутами 100 років тому?
Василь Павлов: Я хочу спровокувати свого колишнього учня і спитати: що він пам’ятає з підручників історії?
Андрій Козінчук: Так, я закінчив славетний Київський військовий ліцей імені Івана Богуна і викладачем історії в мене був сам Василь Павлов. Мені повезло. Пам’ятаю небагато, але в буремні часи 1918 року більшовики йшли на Україну. І вони дали листа, що ви маєте роззброїтись, нас прийняти, Україна буде більшовицькою. Україна не відповідала на цей лист і більшовики пішли на Україну, Бахмач взяли, настрої у частини України були більшовицькі. І дуже сильно використовували пропаганду. Пропаганда наше все. 100 років пройшло, і нічого не змінилось. Не було можливості у УНР відправити бойові військові частини і навіть одна з найбоєздатніших частин мала повернутись для придушення заколоту на Арсеналі. Тому відправили туди нормальних пацанів, студентів Київського національного університету Тараса Шевченка, який був тоді ще, здається, Університетом святого Володимира. Додалось декілька людей з вільного козацтва і ще деякі офіцери, юнкера. Назбиралось їх близько чотирьохсот, і вони мали боронити. Вони не могли піти в Бахмач, Чернігівська область, бо там вже настрої було за більшовизм. І тоді командир, студент, я не пам’ятаю як його звати, він сказав, що ми будемо обороняти станцію Крути. Тим більше, що вони були професійно озброєні.
Василь Павлов: Тобто стоп! У нас вже є неозброєні студенти університету, які не мали військової підготовки, які були професійно озброєні…
Андрій Козінчук: Ні, це я в лапках. Професійно озброєні шістнадцятьма кулеметами, аж ціла одна гармата, яку поставили на платформу, на залізницю, і це вони називали бронепоїзд, хоча воно таким не було. Бліндований потяг. Майже нічого. Поставили ту когорту студентів, які не мали взагалі досвіду якоїсь стрільби, або дуже сильно боялись.
Василь Павлов: Дуже добрий виклад. Фактів наведено достатньо. А тепер ми розберемо. І питання до нашої аудиторії – Андрій назвав цифру – 16 кулеметів – це багато чи мало?
Андрій Козічнук: Це мало.
Василь Павлов: А тепер питання: 16 кулеметів на ділянці фронту у 500 метрів?
Андрій Козічнук: Це дуже круто! На сучасній війні такого немає!
Василь Павлов: Українці під Крутами мали 16 кулеметів на 500 метрів лінії фронту. Крути – це круто! Ми маємо в одному реченні цілу низку елементів, які ми маємо розбирати.
Виходячи з цього, я дозволю поєднати слова Андрія зі статтею «Що не так з традиційним баченням подій 29 січня 1918 року».
Фактично це є об’єднання сентенцій, які в нас є в суспільстві.
Перший момент – кількість учасників бою і скільки людей загинуло. Друге: це беззбройні діти. Один з найулюбленіших міфів.
Третє – це крутянці єдина надія Києва.
Четверте – це безнадійний відступ.
П’яте – Крути це наші Фермопіли.
Шосте – ми нічого не знаємо про Крути.
Це набір міфів, інформаційних посилів, які є в нашому суспільстві, починаючи зі шкільних підручників. Така собі попса, але попса надзвичайно небезпечна.
У нас є така парадигма – 300 беззбройних студентів, які загинули під Крутами. 300 невинно убієнних душ. Але зараз в простій розмові, людина, яка не фахово займається питанням, а просто прочитала те, що є - вже з’ясовується, що їх хоча б не було 300. Якщо ми говоримо про чисельний вибір, то це 500-600 українських вояків. Точніше ми сказати не можемо.
Хто їм протистояв? 4 тисячі, приблизно, чоловік червоної гвардії. Не можемо казати про червону армію, бо вона утвориться через 2 дні після завершення. В той момент існує як бойова одиниця – червона гвардія. Вона складається з загонів червоногвардійців з Москви, Петрограду, балтійських матросів, а також частково із загонів червоної гвардії Харкова. Це ті, хто протистоять українцям під Крутами. Фактично ми маємо 500 українських військових курсантів на одній ділянці фронту і 4000 червоногвардійців їм протистоять. Один до десяти. Складна ситуація, але не безнадійна.
Ми маємо чітко розуміти театр бойових дій. Для війни на території України на той момент ми використовуємо термін – ешалонна війна. Війна ведеться вздовж залізниць. За станції. Тоді стає зрозуміло, чому студенти опинилися під Крутами. Чому ключовою точкою дійсно був Бахмач. Чому через декілька днів після бою ключовою точкою стане Дарниця. Чому буде надзвичайно важливим паровозне депо Києва товарного. Це війна за залізниці. Логістика. Залізниці того часу – одноколійні. До Києва і з Києва веде одна гілка. Тоді постає питання – українці мали один нещасний замурзаний бронепотяг з однією гарматою. Але! Він стоїть на тій колії, по якій наступають більшовики. Для того, щоб їм наступати, потрібно як мінімум потрібно цей потяг знищити. Цей бронепотяг рухався по всій лінії фронту в районі бою, постійно обстрілюючи бойовиків. Гармат, до речі, було дві. Це дрібниці, які починають змінювати ситуацію. Так само більшовики мали під Крутами два бронепотяги. Вони були такими самими як українські. Це не ті величезні монструозні класичні бронепотяги з радянських фільмів. На той момент, це бліндований потяг, є якийсь примітивний захист. Платформа, на якій стоїть гармата.
Яна Холодна: Що потім було після цього бою? Що він дав Україні?
Василь Павло: Це була та технологія, яка застосовувалася дуже довгий час у Радянському Союзі. Або все затиралося, тобто про це не згадувалося у жодному вигляді, або це перебивалося найбільш яскравою картинкою.
Далі постає питання: А що було після бою під Крутами. Тут ми одразу згадуємо, що з часом бою під Крутами збігаються бої в Києві на заводі “Арсенал”, який довгий час називали повстанням.
Андрій Козінчук: Він був придушений.
Василь Павлов: Так. Така сама дилема: розвідник і шпіон — у чому різниця? Розвідник — це наш, а шпіон — це ворожий. Так само повстання і заколот. Заколот був налаштований проросійськоналаштованими робітниками – шахтерами Донбаса, з метою закликати радянських російських інтервентів до української столиці.
Андрій Козінчук: Тобто попросили ввести війська?
Василь Павлов: Так, тобто ситуація була аналогічною. І тоді на придушення повстання в Києві було кинуто всі наявні на той момент боєздатні частини в Києві. Але вони не були зняті з фронту. Українська влада на той момент змушена була вирішувати величезну кількість завдань одночасно. А це і перекривати залізницю черніговського, полтавського та одеського напрямків. Тобто пр всім фронтам. Тут вже прямі паралелі з літом 2014 або зимою 2015 року. Українська делегація веде складні переговори в Бресті. Ідея переговорів — досягти дипломатичного визнання України, як суб’єкта міжнародного права. І ці 4 дні, які більшовики не могли подолати відстань 130 км від Крут до Києва, бо вони долали не залізницею, бо українці розібрали залізницю. Потяг підійшов, у неї всі загрузилися, за виключенням однієї чоти, і дорогою українські вояки розбирали залізницю, а мости вони нищили настільки, наскільки це було можливо. Тобто була зупинка ворога для того, щоб дати нашій тогочасній владі шанс зробити все, що можливо на міжнародній арені.
Андрій Козінчук: Це співпраця військових, воїнів і української дипломатії? Ви бачите, скільки аналогій є з ХХІ століттям: ми придумали скотч і Фейсбук, але все рівно все повторюється.
Василь Павлов: 9 лютого українська делегація в Бресті підписує мирний договір з Німецькою імперією, Австрійською, Болгарією та Османською імперією — це дипломатичне визнання, другим пунктом якого є надання військової допомоги Україні у боротьбі проти більшовиків.
Андрій Козінчук: Для мене з точки зору військового є така цінність: дуже тупа перемога, якщо ти великим озброєним військом здолав маленьке непідготовлене формування. Якщо казати, що перемога це було більшовиків, то якось не сильно воно і перемога. З точки зору історії мені дуже приємно, навіть із цією статистикою, що людям не все одно. Тим більше, що ми можемо користуватися історичними прикладами, адже люди, які читають книжки управляють людьми, які дивляться телевізор.
Василь Павлов: Я ще додам, що той, хто контролює минуле, той контролює майбутнє.
Яна Холодна: Давайте поговоримо про минуле. У нас вже був сформований образ про 300 крутян, така собі асоціація з 300 спартанцями. А що там було насправді, адже це той факт, який не відповідає дійсності?
Василь Павлов: Дуже часто у нас постає проблема віку, кажуть, що це молоді люди. За нашою офіційною статистикою у 2014-15 роках на Донбасі у ході проведення антитерористичної операції загинув 31 вояк українською армії у віці від 16 до 18 років. Фактично це ті вояки, які були у тому ж віці, що і крутянці. Чомусь наше суспільство не реагувало на це, як на щось дивне. Навпаки, суспільство реагувало на це, як на щось нормальне, що молодь стала на захист Батьківщини. І так само було тоді. У кожної держави є свої “Крути” через які вона проходить. Свої “Крути” були у англійців, французів, американців, німців, грузин, литовців, поляків та естонців. Кожна нація має таку подію. Питання в тому, які вона висновки з цього робить і як вона цю подію використовує.
Яна Холодна: Мені цікаво: чому тоді у нас насаджаються такі питання, чому у нас провокується це питання: перемога - поразка?
Василь Павлов: Це комплекс жертви, це формування в українців іміджу “лузера” в усіх аспектах. Нам вкладалося, що ви програли бій під Крутами, а ви ще цим і пишаєтесь. Якщо ми візьмемо офіційну радянську історієографію, є така праця “Как сражалась революция”, написана фаховим радянським офіцером Миколою Кокуріним, написана у 1924 році. Там є один абзац про Крути, у якому чітко написано, що вони тривали з 28 по 30 січня, а українські війська затримали нас, розібравши колії та зруйнувавши мости. Тут немає ніяких емоцій, тут є проста констатація фактів: бій відбувся, наступ радянських військ затриманий. Це перемога чи поразка?
Андрій Козінчук: Це дуже сильна перемога.
Василь Павлов: Ми маємо згадати, що у боях під Крутами окрім українців-надніпрянців брали участь українці-галичани, яким дуже часто вказують на те, що вони індеферентні, пацифісти і їх більше цікавить Польща. Серед них був гімназист Піпський — це той юнак, який перед стратою заспівав гімн України. Крути — це той символ, який єднає націю ментально. Ми не маємо ніякого права загубити ті позитивні сенси, які є в цьому. Ми маємо перебороти комплекс жертви, врахувати свої помилки і взяти приказку з іншого сумного дня “Ніколи знову”. Ми маємо не допустити, щоб Крути повторювались.
Андрій Козінчук: Тобто більшовики схопили наших хлопців, взяли їх у полон, катували їх і вирішили розстріляти і тут один хлопчина обламує їх і починає співати гімн України.
