Від Дебальцевого до власного виробництва: як ветеран перетворив дерева на успішний бізнес

Ветеран російсько-української війни та засновник бізнесу з виробництва деревного вугілля і брикетів, Костянтин Соляник в ефірі Армія FM розповів про свій бойовий шлях від добровольця у 2014 році до служби після початку повномасштабного вторгнення. Поділився думками щодо мобілізації та мотивації військових, а також пояснив, як створив екологічний бізнес, що працює і на українському, і на європейському ринку.

— Як і коли ви долучилися до війська? Що вас тоді спонукало до цього серйозного кроку?

— Долучився до війська ще з 2014 року. Це було добровольче формування з хлопцями з «Альфи». Вони організували наше формування, і до 2017 року, поки це було АТО, ми виконували певну роботу, певні завдання. Потім, коли це перейшло в ООС, ми були трохи обмежені у своїй діяльності й відійшли від цього напрямку. У 2022 році, звичайно, одразу після початку повномасштабного вторгнення ми знову зідзвонилися, зібралися, мобілізувалися і служили разом.

— Ви так, знаєте, дуже поверхнево розповідаєте. Це була розвідка чи що?

— Скажімо так, з 2014 по 2017 рік добровольче формування брало участь у різних форматах. Ми безпосередньо працювали і під Дебальцевим, і на інших напрямках. Тобто працювали як звичайні Збройні сили, виконуючи різні завдання. І доставляли боєприпаси, і доставляли волонтерську допомогу, а потім, коли знайшли собі роботу, почали працювати на різних напрямках. Нічого зайвого. Авдіївська промзона, Дебальцеве — усе те, що пройшли хлопці, не тільки ми.

— Зрозуміло. Але з 2022 року вже зовсім інша історія?

— Абсолютно. Тоді можна було працювати, коли ти бачиш ворога, а з 2022 року все трохи змінилося. Я і мінометником попрацював, але зараз відстані вже значно більші. Думаю, що міномети вже скоро всі лежатимуть на складах, бо з ними до переднього краю вже не доїдеш. Зараз технологічно це війна дронів. У цій складовій ми достатньо гарно себе проявляємо. Наслідки для росіян уже дуже відчутні — це і колосальні втрати особового складу, і техніки, не лише військової, а й інфраструктурної, яка забезпечує логістику. Коротше кажучи, рухаємося вперед, щоб дійсно була наша перемога. Бо люди на певний час почали це слово якось менше вживати, а зараз воно знову повертається в наш лексикон. І це дуже приємно усвідомлювати.

— Коли ми говоримо про мобілізацію, ви були добровольцем ще тоді, коли багато людей навіть не усвідомлювали, що в Україні війна. Як ви вважаєте, що варто змінити у світогляді тих людей, які повинні захищати Україну, але або не хочуть, або не можуть, або бояться?

— Дуже важко змінити людину, якщо вона сама не хоче змінюватися зсередини. Я не впевнений, що тих людей, які досі не мобілізувалися, можна якось вмотивувати, окрім, можливо, матеріального стимулу. Бо людина, яка заходить у військо з примусу, так само і служить. Від неї немає того результату, який може бути. Людина, яка вмотивована, — це зовсім інше. По своїх хлопцях, з якими ми починали ще у 2014 році, я бачу, що більш вмотивованих людей, ніж ті, хто пішов першою хвилею, просто немає. Саме на них мають спиратися Збройні сили. Інші хвилі, які йшли або з примусу, або через гроші, теж виконують важливі функції. Але все ж таки моральна мотивація, на мою думку, вища, ніж матеріальна. Сподіваюся на молодих хлопців, які зараз потихеньку доростають. На жаль, ми свого часу не вирішили питання так, щоб вони жили вже без війни. Можливо, їм також доведеться це відчути. Мій син зараз воює. Хоча ще у 2014 році я своїй мамі обіцяв, що мені треба піти для того, щоб її онук не воював. Але, на жаль, не вирішив я це питання. Роботи зараз багато. Роботи багато у всіх. Не варто перекидати її на когось. Варто усвідомлювати свій ступінь відповідальності в процесі захисту України від цієї навали.

— Якщо говорити про мотивацію до створення власного бізнесу. Ви розпочали виробництво деревного вугілля та брикетів. Чому саме цей напрям і що стало натхненням?

— Я понад 30 років працюю в аграрному бізнесі. Починав саме з нього і постійно працював із землею. Потім, як будь-яка людина, захотів менше працювати і більше заробляти. Вирішив знайти те, що може допомогти саме з цим. Насправді проєкт із виробництва брикетів — це лише частина айсберга, яким я займаюся вже понад 15 років. Компанія насаджує плантації тополі для технології короткого обороту рубки. Це означає, що ми кожні три роки зрізаємо дерева, після чого вони відростають.

— То від вас потім цей пух літає?

— Ні, ні, ні. Саме від цієї тополі пуху немає. Завдяки сонцю та фотосинтезу дерева забирають вуглець із повітря і консервують його в собі. Потім, коли ми їх зрізаємо, без доступу кисню при високій температурі перетворюємо деревину на чисте деревне вугілля. Далі його подрібнюємо і виробляємо брикети. Під торговою маркою Father Fire («Батько Вогонь») ми вже близько п'яти років працюємо на ринку. Але це більше, ніж паливо. Це стратегічний проєкт. До речі, слоган компанії — «У партнерстві з природою». Природа фактично стала моїм головним бізнес-партнером.

— Це треба було так хитро вигадати.

— Найважче було зрозуміти, як залучити природу на свій бік. Є просте правило: природа ідеально працює там, де немає втручання людини. Там, де людина приходить із думкою «я знаю краще», дуже часто починається війна з природою. Саме тому ми висадили тополю, яка росла на Поліссі та в лісостепу України ще задовго до появи Homo sapiens. Ми лише дали старт, а далі природа працює сама. Не використовуємо ні добрив, ні засобів захисту рослин. У нас чудовий ліс. Ми його поступово зрізаємо, робимо деревне вугілля, і фактично ті брикети та деревне вугілля, які продаємо, — це той вуглець, який ми вловили з повітря.

— Для кого це все продається? Хто купує? Чи є сезонність?

— Це ресторани, які працюють і влітку, і взимку. Тому в нас є постійний збут. Також експортуємо продукцію до Європи. Там уже добре розпробували наш продукт, він дуже якісний. Якщо зайдете на Rozetka і почитаєте відгуки покупців, то побачите, що люди дійсно відзначають якість. Ресторани, яким потрібні не тільки якість, а й економіка, також спробували наш продукт і залишилися дуже задоволені. Є мережі ресторанів, які працюють із нами вже понад три роки.

— Чи була підтримка з боку держави, коли ви започатковували бізнес? Чи більшу роль відіграла Асоціація підприємців-ветеранів України?

— Коли я починав, ще не був ветераном і відповідних програм не існувало. Тоді я отримав підтримку за програмою «5-7-9». Це дуже класна програма. Вона допомогла мені придбати обладнання. Після того як я доєднався до Асоціації, минулого року подав документи й виграв грант від Ветеранського фонду. За його кошти ми придбали частину обладнання, зокрема сонячну електростанцію. Це все працює завдяки тому, що є спільнота, комунікація, обмін думками, інформацією та підтримка. Плюс є дуже хороший інструмент — ветеранський «Фінстрім», заснований ветеранами саме для фінансування. Коли знаходишся в команді однодумців, завжди легше виправляти будь-які помилки і рухатися далі.

— Що скажете ветеранам, які вагаються, чи розпочинати власну справу?

— Важке питання. Не кожна людина має ставати підприємцем. Це дуже важливо. Мені дуже шкода бачити ветеранів, які починають власну справу, залучають грантові кошти, потім вкладають власні, а після цього опиняються у дуже серйозній фінансовій кризі. Перед тим, як приймати рішення, потрібно проаналізувати свої переваги. Чим ви відрізняєтеся від конкурентів? Якщо такої переваги немає — будь ласка, шукайте її. Це можуть бути ваші вміння, навички, друзі чи будь-що інше. Але без серйозної конкурентної переваги в підприємництво йти не потрібно, бо можна опинитися у складній фінансовій ситуації. Але якщо у вас є дух, є друзі — не бійтеся. Ви завжди знайдете підтримку і серед ветеранів, і серед своїх близьких та знайомих. Бо ви фактично є фундаментом держави.