«Війна найгучніше звучить там, де мирно», - Дмитро Тубольцев, актор, учасник АТО

«Війна найгучніше звучить там, де мирно», - Дмитро Тубольцев, актор, учасник АТО

Дмитро Тубольцев - актор, режисер, учасник бойових дій. Пішов добровольцем захищати нашу країну, воював у Пісках, поблизу Донецького аеропорту. Повернувшись із війни, продовжив свою акторську кар’єру. У програмі «Після фронту» розповів про українське кіно, образ ветерана у суспільстві та про творчі плани і мрії.

 

 

 

 

Дар’я Бура: Дмитро, скажіть, як це – палити Кремль, хоча б уявно? (мається на увазі сцена з фільму «Наші котики», де герой Дмитра спалює Кремль і розправляється з Путіним)

Дмитро Тубольцев: Принаймні зараз, поки тривають такі події, величезне задоволення було для мене і для всіх. Наша єдина мета – перемога в цій клятій війні.

Дар’я Бура: Фільм «Наші котики» ще йде в кінотеатрах, він сколихнув наше суспільство, це перша військова комедія. Ви - актор відомий, але чи не боїтесь стати заручником ролі у «Наших котиках»?

Дмитро Тубольцев: Не боюсь, оскільки «Наші котики» - це не початок моєї кар’єри, я різноплановий актор. Я кілька років приховував інформацію, що воював, тільки зараз вона стала відома, але мене використовували як актора не тільки в фільмах про війну. Саме на зйомки першої частини «Гвардії» поїхав з фронту, бо ми всі, як добровольці, не заробляємо грошей. Я сказав командиру, що треба поїхати і трохи заробити для сім’ї. Потім мене командир залишив тут, сказав, що тут теж фронт і треба піднімати. І я почав збирати певний конгломерат людей, яким не байдуже, серед них і Володимир Тихий, Мирослав Латик. Були люди з культури, мистецтва. Ірмочку (Ірму Вітовську) підключав, з Ахтемом (Сеітаблаєвим) тримали ми контакт.

Дар’я Бура: Наскільки важко зніматись у фільмах про війну, коли війна ще триває?

Дмитро Тубольцев: Це завжди велика відповідальність. І коли вдягаєш форму, навіть на зйомках, перестаєш у певному сенсі бути актором, вже спрацьовує людина, яка має інший досвід, пройшла інший шлях. Але в поєднанні це дає потужний результат. Акторська професія, на мій погляд, не від’ємна від життя, - це постійне спостерігання за життям, щоб потім правдивим бути в кадрі чи театрі, ніби камера випадково зняла тебе, як в житті.

Дар’я Бура: У «Наших котиках» -  попри те, що це комедія і образи узагальнені -  вдалося грати, як у житті. На Вашу думку, наскільки зараз потрібні фільми про війну?

Дмитро Тубольцев: У багатьох розвинених країнах ветерани – це певна еліта, до яких ставляться з повагою. Але мені здається, це через те, що та війна, з якої вони повертаються, є доцільною. Громадяни тієї країни ставляться до ветеранів  з повагою, тому що війну вважають правильною. У нас є люди, які вдячні ветеранам, поважають їх від чистого серця. А є ті, що по-іншому до них ставляться. У нас є ж сплячі толерасти, які мовчать, але коли, наприклад, приїздять якісь зірки російські, купують квитки на цих зірок, блогерів, які до нашої країни дуже погано ставляться, відкрито ображають наш народ, особливо ветеранів. Вони чомусь вважають, що ми маємо не створювати супротив, а віддатись їм, з обіймами зустрічати. Треба щоб електорат змінювався. Не пам’ятаю хто сказав: «Якщо тиждень показувати дупу коня, на 8 день вона стане модною». У нас штучно забивають інформаційний простір так, щоб людей дратувала тема війни. Я не кажу, що війною треба жити, але про це треба інформувати. Треба розуміти, те, що відбувається, історію нашої країни треба знати і в цьому брати участь, тому що не буде далі історії, якщо з цим не впораємось. Ми повторимо те, що було сто років тому.

Дар’я Бура: Коли дивилась «Наших котиків» в кінотеатрі, біля мене сиділи старші люди і діти. Чула, що вони зойкали або сміялися, тому припускаю, що зрозуміли фільм. І якщо люди, які не бачили війну, можуть через комедію сприйняти і зрозуміти, що відбувається, то Ви робите велику справу.

Дмитро Тубольцев: Так, багато людей писали, що драматичні фільми не можуть дивитись про війну, тому що не витримує психіка, а через наш фільм вони трохи заспокоїлись. І завдяки реакції залу вони єднаються з тими, хто поруч, більше звикають і поступово вникають, починають долучатися до процесу, хоча б з громадянської позиції.

Дар’я Бура: Чула, що хлопці на фронті не можуть подивитись «Наших котиків», а їм цікаво…

Дмитро Тубольцев: Зараз над цим працюємо. На фронт, швидше за все, повеземо на багато позицій, куди зможемо. Мені найперше хочеться повезти до хлопців, бо знаю, який там інформаційний голод. Це розрада і відпочинок, коли просто хтось приїздить і приділяє увагу.

Дар’я Бура: Як би Ви охарактеризували українське кіно сьогодні?

Дмитро Тубольцев: Саме кіно, не телевізійні проєкти, поки що тримається. Але це краща ситуація, ніж була в 14-15 році. Зараз потужно пішло, і глядач іде, людям подобається дивитись українське, бо раніше «годували» тільки продуктом з Росії або голівудським. Зараз через те, що воно наше, актори ближчі до нас, бо їх ще знаєш в житті і вже по-іншому дивишся. Цікаво дивитись не тільки через призму екрана на актора, а коли знаєш, що в житті він близько. Люди про своїх акторів знають трохи більше і для них це як маленький творчий детектив. Це постійна мандрівка культурна.  У нас вже є фільми, які вважаються культовими. Не кажу про «Наших котиків», але ті ж «Кіборги» стали символічними.

Дар’я Бура: Як можна привчити українців до українського кіно чи їх не треба привчати?

Дмитро Тубольцев: Тут палиця на два кінці. Найкраще – це сарафанне радіо. Треба показувати якомога більше, а далі воно обов’язкова піде. Тому що коли ти, як кажуть поляки, на чотири ока передаєш інформацію, воно краще впливає.

Дар’я Бура: Чи є  улюблена роль або роль, якою пишаєтесь?

Дмитро Тубольцев: Я завжди самокритичний, постійно працюю над собою. Можу говорити, де мені було найкраще. Це переважно фільми Володі. Ми з Володею багато років працюємо, сумую найбільше за його фільмами. Ще враження від фільму «The Search» Мішеля Хазанавічуса. Ми знімали в Грузії, це голлівудський фільм. От звідти теж спогади. Залежить від того, наскільки хороший режисер, тоді тобі краще вдається працювати над роллю і втілити її. Від атмосфери залежить дуже.

Дар’я Бура: Якби Ви були режисером, то про що був би фільм?

Дмитро Тубольцев: Я б хотів зняти про Ніколу Теслу, але в мене своє бачення трішки. Я взагалі став актором, бо хотів колись створити машину часу, щоб допомогти Спартакові. А потім вирішив, що стану актором, щоб зіграти його і створити фільм. Це моя мрія. Може, і не зніму, але завдяки Спартаку я – актор. Всі думають, що людина мистецтва – це щось таке незрозуміле, ходить в шалику і кепці на голові восени серед листя. Ні, я на сцені працюю як актор, пишу вірші, скоро буду співати, музику пишу, малювати вмію. Але коли такі події, як зараз, я стаю мужиком і роблю, як усі нормальні чолов’яги.  Та навіть на фронті в мені залишалась людина мистецтва. Я дивився на все, що відбувалось, як режисер і актор. Бо всі актори – інтуїтивні психологи, а я ще до того спеціальну літературу читав, аналізував все.

Дар’я Бура: Хто чи що Вас надихає?

Дмитро Тубольцев: По-різному, просто життя саме. Я про це не задумуюсь, просто спостерігаю за світом. Може, через те, що я багато читав. Буває таке,  подивився на небо – виникла якась ідея; подивився на людину, на бабуню, яка продає квіти, - з’явився вірш; цікавий захід сонця – народжується мелодія. У мене немає конкретного кутка, де б заховався, і там краще всього.

Дар’я Бура: Чи був період адаптації після повернення з війни?

Дмитро Тубольцев: Звичайно, був. Я себе свідомо відокремив від війни. Це тривало кілька років. Тримав зв'язок з деякими побратимами і командиром, бо розумів, що воно мене буде з’їдати зсередини, бо ми, фронтовики, всі трохи хворі на війну. Я чотири рази повертався, але мене повертали назад, бо мав бути тут, в мистецтві, вирішувати хоч щось. І тільки нещодавно створив собі сторінку в Фейсбуку. Я взагалі не люблю соціальні мережі, а тут треба, вже на часі. Війна найгучніше звучить там, де мирно. Тому що там у тебе певний цинізм, звикаєш жити в ритмі подій. Перші 5 місяців було нормально, але коли адаптувався, почало накривати. ПТСР не відразу працює, він згодом доганяє. У мене було через 5 місяців і тривало майже два роки. Але він все одно залишається на все життя. Просто треба постійно себе закривати новою інформацією, подіями, історіями в житті. Дуже важливо створити навколо ветеранів середовище, яке б їх зберігало, заохочувало, щоб вони змінювалися як люди.

Дар’я Бура: У нас суспільство зараз надто «втомлене від війни», багато ветеранів бере це близько до серця. Ви схильні єднатися в групки, говорите прямим текстом, що вам комфортніше серед своїх.

Дмитро Тубольцев: Так, є таке. У мирний час люди до купи збираються за професією, якимись поглядами, а зараз ветерани – ми всі з різних професій, але нас об’єднує певна подія. Як казали ветерани, краще збиратися на «Наших котиках», ніж тільки на похоронах або під будівлею суду.

Дар’я Бура: Від людей часто можна чути відмовку, мовляв, «я поза політикою, значить, я не цікавлюсь війною,  мене це все не стосується». У Вашому розумінні, чи це адекватний вибір людини? Наскільки нині можна бути поза політикою?

Дмитро Тубольцев: У Фейсбуку дивлюсь, чим дихають творчі люди, переважно акторське середовище. Щодня, щоб не відбулось в країні, вони виставляють фото зі зйомок: як вони їдять, хтось викладає напіваматорські вірші. Мені соромно за колег. Є відсотків 8-10%, які трішки волонтерять, грошима допомагають. Наприклад, актор Роман Семісал пішов добровольцем або режисер Андрій Шараскін, який був моїм командиром, Олег Проць. Я знаю 4-х, може, ще є хлопці. Пашинін Толя, який повернувся з Росії сюди. Небагато таких людей. Можна ж бути поза політикою щодо термінології адміністративного права, геополітики чи міжнародної політики, але соціально активним, знати, що навколо тебе відбувається, якийсь парк прибрати, під’їзд пофарбувати – це створення навколо себе простору. Не обов’язково іти за якоюсь ідеєю з великими гаслами. Кожен може робити свою справу, наскільки здатен. Але є люди, які живуть як трутні: їх нічого не цікавить, вони вдало користуються цим, їздять на джипах, живуть шикарно завдяки тому, що ми тримаємо на балансі цей мир і вони… втомлюються від війни. Я чув це не раз. Буває соромно зізнаватись, що ти воював. Відразу спрацьовує інстинкт збереження честі своїх побратимів. Вже після фронту подивився фільм «Брати по зброї», продюсер Том Хенкс, про висадку в Нормандії. У фільмі є розповіді ветеранів. І один із головних героїв сказав: «Якось онук у мене запитав: «Діду, а ти герой?» - «Я – ні, а ті, хто були зі мною – герої». Є така штука фронтова, що «я писарем був», а хлопці, які були зі мною, - за них піду горою. І не тільки хлопці, а посестри також.

Дар’я Бура: На Вашу думку, можна запобігти стигматизації ветеранів у суспільстві?

Дмитро Тубольцев: Єдиний вихід –  тим людям, які створюють допомогу ветеранам (волонтери, медики, культурні діячі) не втомлюватись це робити, бо рано чи пізно ми подолаємо байдужих. Їм тому і байдуже, бо все одно, хто їх підкорить, в якому інформаційному просторі залишатися або хто до них прийде, як країна буде називатись. Тому маємо невтомно робити свою справу. Рано чи пізно підросте нове покоління, яке до нас приєднається і ми в своїй більшості переможемо. Революції відбуваються з 2% людей, потім усі долучаються до них, це історичний факт.

Дар’я Бура: Днями на Вашій сторінці з’явився відеозапис «Звернення до Генерала», як вважаєте, адресат почує?

Дмитро Тубольцев: Адресат почує тільки тоді, коли йому це покажуть. Хоча, не думаю, що покажуть. Або колись почує, коли перестане бути президентом.

Дар’я Бура: Наскільки доцільно звертатися мовою віршів і культурною мовою до тих, хто розуміє силу?

Дмитро Тубольцев: Ця зброя – одна із найкращих. Тому що ті, хто розуміють тільки силу, не знають як відповісти тим, хто сказав віршами. Правильна,  серйозна поезія – лаконічна, і кожен рядок, кожне слово б’ють дуже боляче. Якби я написав це «Звернення до Генерала» в прозі, воно б так не стріляло. Мозок швидше запам’ятовує тезу як формулу щодо якоїсь події. Я сказав свою думку і це витвір, це поезія. Може, ще й  на музику покладу -  і буде пісня.

Дар’я Бура: Ви казали, що зараз хочете більше писати пісні, ніж зніматися в фільмах. А про що пісні?

Дмитро Тубольцев: Про все. Все, що спостерігаю, про те і пишу.

Дар’я Бура: Ви казали в одному інтерв’ю, що немає значення, скільки людина була на фронті – день чи три роки, а останні кілька років чути фразу, що війна вже не та. Але в нас гинуть люди, війна триває 6 років, скажіть щось дівчатам і хлопцям на фронті, щоб вони розуміли, що роблять корисну справу.

Дмитро Тубольцев: Всі роблять свою справу. Немає значення, скільки ти там. Може, тому ворог не нападає, що люди ці стоять. Тому пострілів немає, бо вони добре стоять і туди бояться йти. Перед тим, як ми їхали в Піски, командир казав: «Хто не може, нікого не засуджуємо, ви тут корисні, навіть у жовтій зоні, бо ми без вас нічого не зробимо». Кожен робить свою справу. Не думайте, що є градація, ближче ти чи далі, чи ти був рік і жодного пострілу не чув. Може, тому не чув, бо добре стоїш. Це теж має значення.  Дуже образливе запитання про термін перебування. У мене за дві години в перший бій півбашки сивої. Кожен робить свою справу.