«Війна нікому не стукає в двері, і не питає, чи можна зайти, вона з ноги відкриває», - Олександр, «Вони обрали Україну»

«Війна нікому не стукає в двері, і не питає, чи можна зайти, вона з ноги відкриває», - Олександр, «Вони обрали Україну»

Олександр родом із Донецька. Навчав дітей української мови.  А коли ворожа навала посунула на рідну землю, пішов її боронити не тільки словом, а й зі зброєю в руках. Про свій шлях чоловік розповів в спільному проекті з Мінветеранів «Вони обрали Україну»

 

 

 

 

 

Дар’я Бура: Олександре, звідки Ви родом, де пройшло ваше дитинство?

Олександр: Я з Донецька. Більшу частину життя прожив там, навчався. Народився в Сибіру, в Красноярську. Батьки виїздити туди на роботу. З двох років привезли мене в Донецьк, відтоді нікуди не виїздив. Єдине, що вчився у Горлівці.

Дар’я Бура: Про дитинство які яскраві спогади? Розкажіть нам про своє місто.

Олександр: Дитинство пройшло в шахтарському селищі. У мене дід, дядько шахтарі. Моя бабуся ще в 24-му році народилась у Донецьку. Життя пройшло на териконах -  розкопки на териконах, ігри на териконах. Це гора, на яку можна залізти, побачити увесь Донецьк. І їх там багато таких.

Дар’я Бура: А що ви найбільше любите в своєму місті?

Олександр: Це зони відпочинку, паркові зони, центр міста, ми його називаємо Бродвеєм, бульвар Пушкіна, площа Леніна, там теж можна було відпочивати. Там і зараз відпочивають люди, хоч місто окуповане тимчасово.

Костянтин Богатирьов: А які люди живуть в Донецьку, можливо, є особливості менталітету?

Олександр: Вони нічим не відрізняються від людей, які живуть по всій Україні. Просто десь 60-70% населення – це люди, які просто живуть, а ще 15% проти України і 15%  за Україну.

Дар’я Бура: Запитання від слухачки. Вона питає, чи ви завжди говорили українською мовою?

Олександр: Я викладач української мови, вчився в Горлівському інституті. Я визначився десь у 2006 році, що буду спілкуватись з дітьми українською. В Донецьку немає середовища україномовного, тільки частково. Так було до війни.

Дар’я Бура: Часто з’являється новина, що терористи хотіли заборонити, потім вирішили якось факультативно залишити українську мову. Якщо є у вас контакти з окупованою територією, на якому рівні там зараз українська мова?

Олександр: Наскільки я знаю, в усіх школах забрали підручники українські, видали нові, російського зразка. Мова там викладається годину чи дві на тиждень. По їхній терористичній конституції двомовність, але всюди використовується російською мовою. Я знаю випадки, коли завдяки директорам шкіл українську мову зберегли на якомусь рівні.

Дар’я Бура: Коли в 2006 році вирішили говорити українською мовою, чи актуальне для Вас було тоді  питання України?

Олександр: Те громадське суспільство, з яким я спілкувався, ми готувалися до війни ще з нульових років. Бо вивезли зі сходу України всі військові частини, ППО та інше, ніби ми не маємо ніяких кордонів з Росією. Була ситуація, десь у 2007-му році – в одного товариша народилась дитина, другий син, і ми святкували народження. Він каже, що його бабця говорила, що коли народжуються хлопці, буде війна. І питання виникло в усіх, а з ким буде війна? Я кажу: «А з ким Україна межує?» Ніхто в це не вірив.

Костянтин Богатирьов: А чим займались до війни, крім викладання?

Олександр: Я приватний підприємець у сфері обслуговування.

Дар’я Бура: А крім того, що Ви помічали з військового боку, чи були якісь передумови?

Олександр: Закривалися українські школи. Їх робили непопулярними, приміщення були всі старого зразка, дуже мало дітей туди ходили. Їх почали об’єднувати, робили просто українські класи. Коли був Янукович президентом, закрили дуже багато шкіл українських. Починалося все непогано, на початку 90-х відкрилась одна школа, потім ще відкривалися, а в нульових роках все це почало згортатися.

Костянтин Богатирьов: А як на це реагувала проукраїнська спільнота?

Олександр: Неможливо було купити навіть газету українською мовою, про що можна казати. «Шлях перемоги» -  одна газета, яку можна було купити канадського видання. У бібліотеці можна було, а в кіосках «Союздруку» не було української преси.

Дар’я Бура: А 14-й рік можете згадати. У Донецьку був Майдан досить великий.

Олександр: Я не був активним учасником Майдану, мої знайомі брали дуже активну участь, один зі священників, якого дуже добре знав, він кожен день приходив. О 6-й вечора всі збирались біля пам’ятника Шевченка. Це таке сакральне місце. Там збирали речі, приносили харчі, передавали автобусами в Київ. В Києві наших були сотні, сотні із шахти Засядька були.  Людей з Донецька дуже багато було. Бо коли вибрали президента Януковича, тільки донеччани могли вам сказати, що воно все закінчиться стріляниною. Бо коли бандит приходить до влади, ви його просто так не усунете.

Дар’я Бура: А по всій країні ходили чутки, що «дякуємо за президента Донбасу».

Олександр: Голосував за Януковича не Донбас, а вся Україна. Одна людина, яка була в тервиборчкомі, сказала, що під час виборів Януковича до них прийшли маски-шоу з автоматами, забрали бюлетені, а привезли свої. Отакі вибори були. Думаєте, на Донбасі були кращі? На автобусах навіть пенсіонерів, як ходити не могли, привозили.

Дар’я Бура: У який момент зрозуміли, що треба долучатись до активний дій?

Олександр: Там трішки інша була ситуація. Привозили тітушок із Горлівки, там були спортивні боксерські школи, і вони лупили всіх підряд, не розбирали, діти, старі, молоді люди. Всі, хто за Україну, то всі проти їхнього укладу, який вони там запровадили. Майдан в Донецьку – це протест проти вакханалії, корумпованості влади.

Дар’я Бура: А Ви коли долучились до активних дій?

Олександр: Мої активні дії як патріота України почались ще з 90-х років. Я був УНА-УНСО ще зі школи, боровся проти мітингів, які були проти України. Свого часу СБУ Донецьке працювало, щоб розвалити патріотичні організації на теренах Донбасу, щоб зробити ґрунт для Донецько-Криворізької республіки, яка ще з 2004 року піднімалась. У нас все було заклеєне руськими блоками. І такі організації спонсорувались. У нульових роках почали часто грабувати банки, це вже готували підґрунтя фінансове для того всього: для купівлі зброї, купівлі людей, які будуть брати участь в їхніх мітингах.

Дар’я Бура: А чи доводилось Вам із такою яскравою проукраїнською позицією переконувати людей, які загубились десь у виборі?

Олександр: Переконати людину зі стереотипами, яка не вчила історію, неможливо, - нічого не доведете. Якщо йому авторитетна людина каже, що України немає, і він замість сосен ставить у дворі берези і каже, що Росія – це моє, нічого не доведеш. Одна людина мені сказала: «Чого ви досягли, на Донбасі війна буде». Вже в березні з центра міста всі люди, які мали гроші, вивозили свої речі, переводили гроші в банки. Вже в березні знали, що буде війна. Коли я  приїхав на Майдан забирати людей наприкінці лютого, було зрозуміло, що буде війна. Коли на Майдані розстріляли Небесну сотню. Поблизу річки Кальніус стояв намет священників, там могли надати допомогу. Прихильники Росії прийшли, той намет поламали, побили сильно людей. Мої знайомі їх наздогнали, добре відлупцювали. Врешті, один з них після «Мотороли» комбат «Спарти».

Костянтин Богатирьов: А коли настав момент, що Ви зрозуміли: краще не буде на Донбасі?

Олександр: Коли місцева влада почала боротися проти Правого сектору. Вони повністю заварили виконком листами залізними, поставили міліцію. В дитячих садках дітей лякали Правим сектором, в школах вчителі ставили на тихій годині дітям промови Путіна. Настільки професійно все готувалося через масмедіа.

Дар’я Бура: Мені здається, що людина, яка вміє користуватись головою не тільки для того, щоб їсти, не піддається цим маніпуляціям і гіпнозу?

Олександр: Мій товариш - учасник бойових дій, у нього була можливість дивитись донецькі канали. От вони включили їхній канал. Дві години - і йому самому хотілось встати і під їхній гімн співати, тримаючись за серце, така там пропаганда. У мене батько проукраїнський, але теж починає розказувати, що «укропи» вбивають дітей Донбасу. Кажу: «Батя, ти ж розумієш, до в Авдіївці, Мар’їнці теж діти Донбасу, теж вони гинуть, це війна». Почали розказувати, що хтось забороняє російською мовою спілкуватися. Я такого жодного разу не чув. Був вибір: писати російською або українською.

Дар’я Бура: А як Ви стали на захист?

Олександр: В якийсь час моя діяльність патріотична на Сході України переросла в те, що треба піти, подивитись із іншого боку, як це все відбувається безпосередньо в окопі. Плюс мені потрібно було встановити свої зв’язки з розвідкою, армією, артилерією. Я зробив свій внесок, будучи безпосередньо на передовій.

Дар’я Бура: Ви в лавах захисників зустрічалися з місцевими, чи доводилося з ними говорити?

Олександр: На території, де був наш підрозділ, не могли місцеві нам вже щось кричати, бо всі вони жили в підвалах. Обстріли з 6 вечора до 6-ї ранку обов’язково. Неможливо ніде купити їжу. Вони приходили до нас, і ми їх харчували. Там дітей практично не було. Але людей похилого віку, які нікуди не могли виїхати, дуже багато. Вони там і мерли, там їх у городах ховали. Спілкувався з людьми, але що вони тобі скажуть, коли в тебе зброя в руках. Багато моментів було, які згадуються і зараз з 14-15 року, якраз після того, як рухнув аеропорт, я якраз потрапив на передову. Багато людей були морально пригнічені через це. Але ми були добровольцями, допомагали навіть зсушникам, бо ми 30 днів відбули і могли їхати на відпочинок. А їх ніхто нікуди не відпускав, тож психологічно дуже були пригнічені. Рота, яка була з нами, із 130 людей в них залишилось живими тільки 37 за півроку. І половина з них були каліки – без рук, без ніг, без очей.

Костянтин Богатирьов:  А чи близькі підтримали Ваше рішення йти захищати Україну?

Олександр: Їх ніхто не  питав. Це ж мій обов’язок, це моя земля, а Донбас – там моя рідня, могили діда, баби, моїх пращурів. Мій дід з Дніпропетровщини, там теж могили рідних. У мене за цей час 3 родичі померли, і я не можу могили відвідати.

Костянтин Богатирьов: Ви казали, що  є зв'язок з близькими на окупованій території. Які настрої там зараз, як поводиться місцеве населення?

Олександр: Люди виживають. Роботи немає. Молодь майже вся виїхала. Пенсіонери живуть за рахунок подачки російськими рублями. Хтось намагається виїздити на територію України, отримати виплати. От я спілкувався з луганською молоддю, яка виїхала рік тому на заробітки, вони всі ображені на Україну, що їх кинули. Я в них спитав: «Хлопці, а чого ви самі не взяли зброю, не почали захищати від тої навали, яка прийшла?» Кажуть, що вони військові, цього не можуть. Війна у них вдома, але вони сидять чекають, поки хтось вижене заразу, яка в них вдома. Насправді більшість населення не кликали війну, вона ж нікому не стукає в двері, чи можна зайти, вона двері з ноги відкриває. Звинувачувати весь Донбас, що вони покликали війну, неможливо. Люди були, звичайно, які були під впливом пропаганди. Місцеве населення було аполітичним. Місцева влада всюди розклеювала листівки, що все стабільно. В першу чергу відреагував, думаю, наш олігарх Рінат Ахметов на те все, і такі маємо наслідки, що він вирішив з ними знаходити спільну мову. Насправді все це готувалося роками. Не думаю, що за рік можна було підготувати стільки груп бойових. У Донецьку майже все без бою повіддавали. Ще Кузьмук ввів закон, що якщо ти з цієї території, то тут і служиш.

Дар’я Бура: Чи є якісь стереотипи про Донбас, які б хотіли розвіяти?

Олександр: Донбас свого часу був прогресивним регіоном, туди всі їхали на заробітки. Викладач латини мого вузу працював одночасно в медучилищі, в інституті, а влітку замість відпустки працював в шахті. Шахтарська праця на той час вважалась дуже престижною, люди заробляли великі гроші. Але з 90-х років почали шахтарську працю пригнічувати, почали приватні шахти відкривати, зарплату почали маленьку платити. А свого часу це був кістяк, який міг багато чого зробити, але нанівець звели оцю силу. Це було ще з 90-х років зроблено, думаю, спеціально, щоб не було ніяких перепон. Хоча шахтарський труд – дуже важкий. Це смертники. В шахту спускаєшся, не знаєш, чи вернешся назад.

Дар’я Бура: Не вдаючись до політики, Ви як людина, яка бачила початок війни в своєму домі, пройшла війну, чи бачите її завершення?

Олександр: Без політичної волі ми війну не закінчимо. Росію можна перемогти тільки зброєю. Такий народ на Донбасі, який полюбляє силу. Якщо ти покажеш, що ти сильна людина або сильна організація, з тобою будуть погоджуватись. Ми в 14-му році знали, що ті, хто за мир -  ті проти України, бо люди, які хочуеть миру, не хочуть ні з ким воювати. А Росії тільки таке і треба, наскільки ти даєш можливість поступок для Росії, настільки вони будуть просуватися. Якщо б їм в 14-му році не поставили перепон ЗСУ, добровольці, люди, які були за Україну, ми б зараз і України не мали. По Дніпру точно.                                

Фото з інтернета.