Зараз в ефірі:

Військово-патріотичне виховання як найважливіша складова національно-патріотичного виховання

28.04.2021
Військово-патріотичне виховання як найважливіша складова національно-патріотичного виховання

Проблема виховання патріотизму, національної свідомості в українському суспільстві пов’язана з цілою низкою проблем, причинами яких є незадоволення розвитком політичних, економічних, соціальних сфер в нашій країні. На цьому ґрунті розвивається індиферентне ставлення до своєї країни, асоціювання її не зі спадщиною предків, а державним утворенням. Цю ситуацію досліджуємо в проєкті "Діалоги про НПВ".

 

 

Василь Мокан: (народний депутат України, голова підкомітету національно-патріотичного виховання): В рамках нашого проєкту «Діалоги про національно-патріотичне виховання» ми цього разу означили таку тему: «Військово-патріотичне виховання як найважливіша складова національно-патріотичного виховання». Гостем, який завітав на ефір, є екс-заступник міністра у справах ветеранів України, учасник АТО у складі 79-ї окремої аеромобільної бригади Олександр Терещенко. Перш ніж поставити традиційне для наших гостей запитання, хочу дещо про вас розповісти.

Отже, Олександр Терещенко за фахом історик. До моменту мобілізації у лави Збройних Сил України він працював у приватному бізнесі у сфері інформаційних технологій. В липні 2014 року був мобілізований до ЗСУ, і перебував у зоні АТО у складі 28-ї окремої механізованої бригади, а пізніше у складі 79-ї окремої аеромобільної бригади. Брав участь в обороні Донецького аеропорту. Внаслідок бойових дій зазнав поранення, і за станом здоров’я у 2015 році був звільнений із лав Збройних Сил України. Після цього працював в Академії патрульної поліції, провадив громадську діяльність, є засновником ряду громадських ініціатив, також фундатором і очільником доброчинного фонду. Міжнародний благодійний фонд імені Олександра Терещенка допоміг чималій кількості ветеранів війни і продовжує реалізовувати ініціативи щодо їхньої ресоціалізації і популяризації успішних ветеранських проєктів. Також наш гість бере участь у різноманітних проєктах, пов’язаних із розробкою і реалізацією заходів щодо вшанування пам’яті загиблих, підтримуючи членів сімей полеглих героїв. І, звичайно, Олександр Терещенко велику увагу приділяє темі національно-патріотичного виховання і військово-патріотичного виховання як його важливого елемента. Він нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, має відзнаку Президента України за участь в Антитерористичній операції.

Традиційне для всіх гостей запитання: що для вас є національно-патріотичне виховання і як оцінюєте нинішній стан цієї сфери?

Олександр Терещенко: Для мене національно-патріотичне виховання — це основа, це та система виховання, яка дозволяє населенню ставати нацією, народом. Це ті цінності, які дають нам розуміння, що ми є українці, відповідальні громадяни, які повинні розвивати і берегти свою державу. А у військово-патріотичному контексті — охороняти, оберігати і відстоювати з усвідомленням того, що ніхто, окрім нас, цього не зробить. А ще це внутрішня мотивація боронити Україну навіть ціною власного життя. Що ж стосується стану цієї діяльності, то не можна сказати, що він задовільний. Так історично склалося, що Україна лише епізодично мала свою державу через наявність серйозного сусіда і опонента, який весь час сприймав українців як етнос, який із часів первіснообщинного ладу мріяв про воз’єднання з російським народом і не мав власної історії. Тому важливо нагадувати нашим людям, що ми не виникли на порожньому місті, у нас є славетна, хоча й трагічна історія і власна держава. Саме за допомогою національно- патріотичного виховання маємо формувати націю.

Василь Мокан: Погоджуюся з вами і сподіваюся, що цей процес буде еволюціонувати. Та зараз перед нами стоїть завдання побудувати системну політику національно- патріотичного виховання, щоб це не був якийсь хаотичний рух у різних відомствах і на різних рівнях, а цілісна система з різноманітними компонентами національно-патріотичного виховання. З огляду на ваш життєвий і військовий досвід та предметне зацікавлення військово-патріотичним вихованням, як думаєте, на яких принципах і засадах воно має формуватися. А також як вважаєте, система військово-патріотичного виховання ефективна чи все ж потребує  оновлення?

Олександр Терещенко: Я згоден із вами в тому, що це має бути системна державна політика. Цей процес не може бути під опікою якогось одного міністерства, ним мають перейматися на усіх рівнях. Зараз ми живемо за концепцією військово-патріотичного виховання, ухваленою у 2002 році і підписаною (що досить символічно) Віктором Медведчуком, який на той час був очільником адміністрації Президента. Зміни, які були внесені до тексту концепції у 2014 році, стосувалися лише заміни словосполучення «внутрішні війська» словосполученням «національна гвардія». Ця концепція заснована ще на радянському баченні військової повинності. Здобуття Україною незалежності у 1991 році нам не коштувало крові і дісталась як результат розпаду Радянського Союзу, а тому вважалось, що немає потреби в політиці формування нації. І ми довго жили в ейфорії від того, що нам ніхто не загрожує — росіяни нам брати, Сполучені Штати теж лояльні і не зазіхають на нашу землю. Фактично збереглась радянська система у викладанні предмета «Захист Вітчизни», яка здебільшого була формальною. Навіть перейменування на «Захист України», що є логічним, ми домоглися лише торік. Система ж військово-патріотичного виховання не працює і не довела своєї ефективності. Шкільний предмет «Захист України» викладають півтори години на тиждень для юнаків і дівчат 9-11 класів здебільшого люди, які не складали присяги на вірність Україні. Це або сумісники, або вчителі фізкультури, тож процес навчання нічого не дає. І тому є потреба провадити кардинальні і швидкі зміни, бо від початку війни діти, що на той час закінчили початкову школу, у цьому році стали випускниками і розпочнуть доросле життя, а тому вже мають усвідомлювати, хто вони і в чому їхня відповідальність перед державою.

Василь Мокан: Тобто ви натякаєте на необхідність розширення сфери військово-патріотичного виховання саме в освітньому процесі, і не тільки через збільшення кількості годин для викладання предмета, але й організацію різноманітних заходів і зустрічей. Ми  про це ще поговоримо, зокрема яким чином залучати ветеранів війни до цього процесу. Я поділяю вашу позицію, що оновлення вимагають підходи до військово-патріотичного виховання. І якщо говорити про нову систему, то з чого, на ваш погляд, варто починати і в чому вона має оновлюватися?

Олександр Терещенко: Починати варто, на мій погляд, з виховання оборонної свідомості у молоді, тобто з усвідомлення необхідності захисту держави. З виховання позиції, яка передбачає обов’язок захищати країну всупереч можливості виїзду за кордон, щоб перечекати загрозливий період. Це не означає, що потрібно брати зброю і їхати на передову. Як людина, яка воювала, я розумію, що не кожен психологічно готовий до військової справи, але кожен може бути корисним в інших сферах діяльності. Досягти цього можна не через збільшення кількості годин на викладання предмета «Захист України», а покращенням якості викладання. Окрім того, що ставлення до предмета було як до факультативного, за часів Януковича  вилучили все матеріально-технічне забезпечення кабінетів «Захист України», а фахове забезпечення викладачами відбувається, в кращому випадку, за рахунок відставників ще радянської армії. Тож важко сказати, які цінності прищеплюють школярам ці люди. Тому насамперед хотілося б, щоб на новий рівень була піднята матеріально-технічна база. І якщо неможливо обладнати потужні кабінети в кожній школі, то хоча б створити ресурсні центри, забезпечені якісними кадрами, насамперед із числа ветеранів російсько-української війни. Там діти зможуть отримувати якісну підготовку.

Василь Мокан: Звичайно, тут варто говорити і про інфраструктуру, і про кадри, які це мають реалізовувати. Я ж у цьому контексті хочу звернути увагу ще на декілька аспектів. По-перше, зміст цього предмета у школі по-різному реалізовують у різних областях України. Мені, звичайно, не відомо, хоча я планую на наступні передачі запрошувати представників і Міністерства освіти, і Міністерства оборони, чи моніториться якість викладання предмета «Захист України», але чомусь здається, що ні.  Зрозуміло, що факультативне вивчення дає прогнозований «результат», на який накладається ще й бачення конкретного закладу. По-друге, хочу у вас запитати про таке. Коли я свого часу навчався в школі, був такий предмет, як допризовна військова підготовка юнаків. Зараз, наскільки мені відомо, його немає. Чи потрібен він у наших школах? Попри те, що він викладався не дуже ефективно, але якесь базове розуміння і навички ми отримували в школі. Я говорю про тих, хто навчався наприкінці 90-их і на початку 2000-х.

Олександр Антонюк: Мусить бути ще й цивільна оборона, бо цього вимагає сучасна ситуація. Наприклад, у 2014 році в м. Щастя легко можна було відрізнити місцевого мешканця від заїжджого із Луганська. У вересні – жовтні туди інколи залітали міни, і луганчани шукали бомбосховища для порятунку, в той час як місцеві, які не відчули на собі, що таке повноцінні російські обстріли, легковажили. Лише з часом ця проблема була врегульована. Я веду до того, що на базовому рівні цивільне населення в моменти загострення не знатиме, як захиститися. Василь Іванович має рацію, нагадуючи про те, що базові знання з цивільної оборони закладалися в шкільну програму.

Олександр Терещенко: Безперечно, основи цивільного захисту потрібно знати, у цьому переконує нас власний досвід, але знання запрацюють лише тоді, коли буде прищеплена оборонна свідомість, яка допомагатиме розумінню, які дії кожного найбільш ефективні для захисту своєї держави. А за умови створення матеріально-технічної бази теоретичні знання ефективно закріплювати на практиці. Вкрай важливо, щоб усі мали певний рівень знань у цій сфері.

Василь Мокан: Хочу дещо сказати щодо мережі ресурсних центрів, про які згадував пан Олександр. Зараз на фінальній стадії розгляду у Верховній Раді законопроєкт «Про державну політику в сфері молодіжної політики», де передбачено створення мережі молодіжних центрів. У рамках підготовки відповідного законопроєкту про національно-патріотичне виховання хочемо передбачити також і створення інфраструктури у сфері НПВ. Зрозуміло, що це можуть бути як єдині, так і різні центри, але на базі таких центрів, які б охоплювали і напрями військово-патріотичного виховання, можна було б проводити зустрічі, заходи і діяльність ветеранам російсько-української війни. На мою думку, такі речі необхідно передбачати на рівні законодавства, щоб вони не сприймалися факультативно органами місцевого самоврядування. І тому постає питання, хто зможе ефективно впроваджувати цю оновлену політику?

Олександр Терещенко: Це непросте питання. Зараз сферою військово-патріотичного виховання як складовою національно-патріотичного виховання опікується Міністерство молоді та спорту, але і без Міністерства оборони і Збройних Сил ця діяльність обійтися не може. Варто пам’ятати також і про адміністративну реформу, яка зараз триває в державі. А щоб до військово-патріотичного виховання не ставились, як ви кажете, факультативно, а відчувався державницький підхід, потрібен закон. Забезпечувати діяльність з військово-патріотичного виховання має той, хто свою любов до України і свою громадянську позицію довів не словами, а справою — зі зброєю в руках. Молодь і діти гостро відчувають фальш, а тому лише справжні захисники, ветерани зможуть заслужити їхню довіру. Ресурсні центри, про які ми згадували, не мають обмежувати свою діяльність лише предметом «Захист України», а й здійснювати позашкільну діяльність, що передбачає роботу військово-патріотичних гуртків, роїв «Джури». Вони можуть стати базами для уроків з територіальної оборони.

Олександр Антонюк: Хочу зачитати один коментар нашого слухача стосовно ресурсних центрів: «Ресурсними центрами мають стати військові ліцеї або ліцеї  із військово-фізичною  підготовкою, які є у кожному обласному центрі, де викладачі «Захисту України» зможуть отримувати методичну допомогу, проводити конференції, збори тощо. Сюди ж на практичні навчання (наприклад, у тир) приходитимуть учні шкіл. Окрім практики та дотичності до військового середовища, відбуватиметься професійна орієнтація і пошук офіцерської еліти».

Олександр Терещенко: І згоден і ні з такою позицією. Такі ліцеї є не в кожній області, до того ж області великі, і нереально возити учнів в область із кожної школи кожного районного центру. Але згоден, що наявні ліцеї можуть бути осередками, частиною формування «оборонної свідомості», особливо якщо людина визначилась із майбутньою професією військового, то ліцеї, і класи з поглиблено військовою і фізичною підготовкою стануть у пригоді.

Олександр Антонюк: Пропоную вашій увазі ще один коментар від нашого слухача: «На рівні місцевого самоврядування національно-патріотичне виховання, на жаль, не просто ігнорується, а знищується». Є низка прикладів, які засвідчують незацікавленість влади на місцях розвивати НПВ, а лише бажання та ініціативи ветеранів недостатньо, без підтримки держави та вищих державних органів.

Василь Мокан: Реагуючи на зауваження слухача, варто зазначити, що комітет ВР з питань НПВ спільно з Міністерством молоді і спорту предметно моніторить реалізацію політики на місцях у сфері національно-патріотичного виховання. І ця проблема предметно обговорювалась у попередній програмі з міністром Кабінету міністрів Олегом Немчіновим, який очолив міжвідомчу групу, що буде координувати роботу різних міністерств у сфері НПВ. Говорили про державний і регіональний рівень. І хочу сказати, що є області, де ситуація досить непогана, а є області, де бракує навіть регіональних програм з національно-патріотичного виховання. У нас статистика є, але в перспективі хочемо, щоб не тільки на рівні обласної адміністрації або обласної ради ухвалювалися проєкти, а й на рівні кожної територіальної громади. Зрозуміло, що після виборів очільники місцевих громад мають вирішувати з великою кількість різноманітних проблем і не завжди національно-патріотичне виховання в пріоритеті, але ми докладаємо зусиль, щоб воно таким пріоритетом стало, бо це вагомий елемент національної безпеки, який недооцінений, недопрацьований і недосистематизований.

Олександр Терещенко: Я теж їжджу теренами України, спілкуюсь з ветеранами, які підтверджують слова нашого дописувача про те, що на місцях недооцінюють вагомість національно-патріотичного виховання і не сприймають цю роботу в контексті національної безпеки й існування нашої держави. В тих областях, де цій діяльності надають великого значення, дуже активна ветеранська спільнота, активні громадські організації ветеранів, які підштовхують і роботу місцевої влади. Як ми бачили у 2014 році, саме громадянське суспільство випередило владу, задавало тон і підштовхувало до дії. І зараз без участі громадських організацій цю роботу не зрушити. Мене часто запрошують долучитися на різних етапах до національно-патріотичної гри «Джура»,  і коли долучаються ветерани, зростає рівень дитячої зацікавленості, і це, своєю чергою, впливає на ветеранів. Коли приїжджаю у рідний Миколаїв і хлопці запрошують мене на зустріч, я бачу, як у них загораються очі, коли вони розповідають як виготовляли макети для одного із етапів гри або призи для кращої дитячої команди, а діти готували подарунки у відповідь. Така спільна діяльність для багатьох ветеранів  стає частиною психологічної реабілітації, тому що для них дуже важливо відчувати себе корисними не лише на війні, а й в мирному житті. Саме така спільна діяльність є найбільш ефективним вихованням. Звичайно, я не хочу виправдовувати владу, бо кожен чиновник має розуміти, що національно-патріотичне виховання — це питання національної безпеки. І тому органи центральної влади мають впливати на місцеву владу, а Міністерство ветеранів має тісніше співпрацювати з громадськими організаціями, які долучилися до національно-патріотичного виховання, щоб і підхід, і стандарти були спільними, щоб працювати в одному напрямку.

Василь Мокан: Заради справедливості я мушу сказати, що до 2014 року цією сферою практично ніхто і ніяк не займався. А це 25 років. І якби увесь цей час реалізовували системну державну політику, особливо в тих регіонах, які зараз тимчасово окуповані Російською Федерацією, ситуація могла би бути зовсім іншою. З 2014 у зв’язку з агресією РФ ситуація змінилася, на цю сферу стали звертати увагу, зрозуміли її стратегічність, важливість як елемента нацбезпеки, зрозуміли, що національно-патріотичне виховання — це не просто реалізація проєктів серед громадського сектору, але й освітній процес, який має починатися з дошкільнят. З власного досвіду можу сказати, що в школі сухе теоретизування майже не сприймають діти. Тому добре, коли теорія поєднується з реальними справами. Хочу запитати у нашого гостя — я знаю, що на базі Мінветеранів розробляється концепція залучення ветеранів до національно-патріотичного виховання. Ви, напевне, поінформовані, на якому етапі ця концепція, в чому її суть, які її основні засади і  як зробити так, щоб до національно-патріотичного виховання залучалося якомога більше ветеранів, а також щоб цей процес був і на законодавчому рівні, і на рівні практичному систематизований.

Олександр Терещенко: Так, я з вами цілком погоджуюсь, що до 2014 року влада не переймалася сферою національно-патріотичного виховання. Зараз точиться війна, і фінансові ресурси мають закривати велику кількість соціальних дірок, але держава фінансує і ті проєкти, які стосуються патріотизму. Наприклад, всім відомо, що Президент ініціював і контролює встановлення великих прапорів у кожній області. Багато хто питає, чи на часі така ініціатива?

Василь Мокан: Є навіть звернення деяких обласних рад щодо цього…

Олександр Терещенко: Так. Але це важко переоцінити. Варто лише згадати, чим був український прапор, піднятий на БТРі, для кожного солдата, який їхав через село під час воєнних дій. Це не вимірюється фінансово, тож необхідно змінити ставлення до цих цінностей.

Щодо концепції із залучення ветеранів ми дійшли згоди, що це має бути розпорядження Кабінету Міністрів, яким ця концепція закріплюється і погоджується всіма центральними органами влади, дотичними до цієї діяльності. Щоб залучення ветеранів не було покладено лише на Міністерство ветеранів, щоб довести, що НПВ — це безпекове питання, і щоб кожен знав, де він може долучитися. Ця робота не має обмежуватися лише походами ветеранів у школи 14 жовтня або 25 серпня. Маємо говорити про всі рівні залучення і розробити такі механізми, щоб ветеран мотивований був іти до школи працювати викладачем «Захисту України», працювати в гуртках, долучатися до всеукраїнської гри «Джура» як виховник або суддя. Ці механізми мають працювати вже на стадії звільнення із лав Збройних Сил, щоб на цьому етапі знати, хто хоче цим займатися і залучати охочих. В цьому ж контексті ми маємо працювати і з громадськими організаціями ветеранів. Треба виробити єдині методологічні підходи і сертифікацію фахівців, щоб у школах розуміли, хто прийшов до них на роботу. Отже концепція створювалася саме для цього, але важливішим має стати  план дій щодо реалізації цієї концепції. Зараз концепція у стані погодження, сподіваюся, що незабаром вона буде затверджена.

Василь МоканНа одній із наших зустрічей ще пів року тому ми з вами говорили про те, що залучення ветеранів до освітнього процесу може розглядатися як їхня  соціалізація, як повернення до цивільного життя, бо часто після фронту ветерани не відчувають свою затребуваність. Такі кроки можна розглядати як корисний інструмент, який може дати подвійний позитивний результат і тому його можна запроваджувати вже зараз, не чекаючи ухвалення концепції. Чимало у цьому процесі залежить і від чиновників на місцях, особливо освітянських, але будемо працювати і у цьому напрямку. Для кращого розуміння проблеми маю ще одне питання, більш бюрократичне. Як ми вже анонсували, відновлює роботу урядова міжвідомча комісія, яка буде координувати роботу усіх міністерств у сфері національно-патріотичного виховання. За цей напрям у нас відповідає Міністерство молоді та спорту в особі заступниці міністра з молодіжної політики і національно-патріотичного виховання Марини Попатенко, військово-патріотичне виховання нині фактично у підпорядкуванні Міністерства ветеранів. Так?

Олександр Терещенко: Ні, Міністерство ветеранів не відповідальне за військово-патріотичне виховання, ми просто намагаємося драйвувати цю тему.

Василь Мокан: Але ж ви розробляєте відповідні проєкти документів, концепцій. І міністерка у своїх інтерв’ю згадувала про це. Я спілкувався з колегами із профільного комітету нацбезпеки і оборони, які також усвідомлюють необхідність національно-патріотичного виховання. Ми вже з ними домовились, що вони як народні депутати, зокрема Ірина Верещук і Федір Веніславський, допомагатимуть у створенні системного законопроєкту, який міститиме і військово-патріотичну складову. Але постає питання, чи слід у цьому законопроєкті визначати єдиний орган центральної виконавчої влади, який би опікувався військово-патріотичним вихованням, чи ця міжвідомча співпраця, яка є досі, може функціонувати і далі в такому ж форматі.

Олександр Терещенко: Я думаю, що можна говорити про функцію координації, бо Міністерство ветеранів не може при всьому бажанні цілком відповідати за це питання, оскільки воно тісно пов’язане із Міністерством оборони і Міністерством освіти, а от функцію координації можна було б закріпити за Мінветеранів. Це той ресурс, який може і хоче цим займатися.

Василь Мокан: Не варто забувати і про те, що ветерани — це практики, які будуть викликати більшу довіру.

Олександр Антонюк: Ще одне питання від слухача: «Які інструменти зараз влада впроваджує в освітні програми національно-патріотичного і військово-патріотичного  виховання, якими можуть користуватися і волонтери?»

Олександр Терещенко: Великі очікування покладалися на Міністерство ветеранів, але воно існує всього два роки, протягом яких відбувався важкий і болісний процес становлення. Проте ми намагалися налагодити роботу. Разом з Інститутом національної пам’яті і Міністерством освіти ми розробляли тематику і методичні рекомендації для викладачів  щодо проведення «Уроку звитяги». Тематика торкалася різноманітних історичних подій дотично до сучасних подій у країні. Ці рекомендації були надіслані чи не в усі школи України. Зараз ми хочемо отримати відгуки, наскільки цей захід був ефективний. Зворотній зв'язок для нас надзвичайно важливий. Окрім того, велику увагу ми приділили проведенню гри «Джура» із залученням ветеранів. Було проведено декілька заходів із підготовки ветеранів до гри, здебільшого у формі вебінарів, з огляду на ковідну ситуацію. Ці вебінари допомогли ветеранам взяти участь у «Джурі», що досить важливо, враховуючи, що ця гра має загальнодержавний статус. А декілька тижнів тому у Міністерстві освіти я долучився до робочої групи на чолі із заступником міністра освіти, де ми обговорили, як скоординувати дії різних підрозділів, задіяних у НПВ, щоб бути корисними один одному. Звичайно, піднімалося і питання викладання предмета «Захист України».

Василь Мокан: Як додатковий аргумент, чому до виховного процесу варто долучати ветеранів і волонтерів, а також військовослужбовців, можуть слугувати статистичні дані, які засвідчують найвищий рівень довіри саме до цих категорій населення поряд із церквою. Це свідчення того, як власним прикладом героїзму і патріотичного служіння можна виховувати молодь і закладати цінності державності, любові до своєї Батьківщини. Окрім чиновницької роботи ви, пане Олександре, активно займаєтеся і громадською, і благодійною діяльністю, тож розкажіть про один із цікавих проєктів чи у сфері військово-патріотичного виховання, чи співпраці з ветеранами війни, які вам вдалося реалізувати останнім часом.

Олександр Терещенко: Наші ветерани проводять багато позашкільних заходів: літніх таборів, вишколів. Наприклад, на Франківщині хлопці фанатично ставляться до таких заходів і збирають у табори  дітей з усієї України, зокрема з Луганщини і Донеччини. Ці табори настільки здружують дітей і дорослих, що вони не хочуть їх залишати. Цікавих проєктів багато. До одного мене запросила долучитись організація добровольців і ветеранів, яка за підтримки культурного фонду створює низку коротких просвітницьких роликів для дітей. Мені запропонували знятися в одному із таких роликів, який розповідає історію про Змієві вали, стверджуючи ідею, що сама  земля допомагає тим, хто боронить її від ворога, який переважає чисельністю. У ролику розповідається, яку функцію виконували згадані Змієві вали тисячу років тому і чому важливо розуміти зараз, що це наша земля, яку треба боронити. Проєкт надзвичайно важливий, враховуючи, що відеоконтенту, де б поєднувалося сучасне із минулим, у нас бракує. І героїчна участь наших сучасників у нинішній війні, мабуть, є проявом історичного коду нації, який передається на генетичному рівні від наших пращурів.

Але у яку б область я не приїжджав, скрізь ветерани розповідають про цікаво проведені заходи.

Олександр Антонюк: Дописувачів сьогодні було достатньо. Озвучу декілька коментарів. Один із слухачів висловлює побажання стосовно того, щоб ветерани, які хочуть займатися національно-патріотичним вихованням, були законодавчо звільнені від надмірної кількості  бюрократичних процедур. В інших коментарях зазначається, що для роботи з НПВ у нас все є, але бракує єдиної системи, яка б пов’язала усі напрацювання і можливості.

Покриття
Надсилайте повідомлення
+38 097 1991.8.24
Наші соцмережі
Завантажуйте додаток