Віталій Лабуткін: Загиблих пам’ятаймо, вони завжди для нас живі

Віталій Лабуткін: Загиблих пам’ятаймо, вони завжди для нас живі

Якщо ми пам’ятатимемо про людей, які поклали життя за Україну, тоді ці люди житимуть в наших серцях. 16 лютого українці вшановували пам'ять військових журналістів. В цей день загинув військовий журналіст Дмитро Лабуткін. Минуло кілька років, і цей день почали відзначати як День військового журналіста. На Армія FM завітали батьки Дмитра - Віталій Володимирович та Алла Іллівна Лабуткіни.

 

 

Ірина Зінчук: Я знала Дмитра з курсантських років, він – мій однокурсник. Я його пам’ятаю веселим та усміхненим, готовим прийти на допомогу. Розкажіть, яким він був в дитинстві?

Віталій Лабуткін: Тихий, спокійний. Він зростав у сім’ї військових, можливо, це й спонукало стати офіцером, вступивши до військового вишу. Ми змінили не один гарнізон, тож він бачив військове життя. Можливо, як батько я йому в дитинстві не приділяв достатньо уваги, адже робота військового – це постійні навчання, відрядження. Більше вихованням займалась мама. В дитинстві він хотів стати розвідником, а пізніше обрав фах журналіста. Він був досить замкненим в собі, але водночас мав багато друзів, був життєрадісний.

Ірина Зінчук: А як ви сприйняли повідомлення, що Дмитро служитиме на ТРК «Бриз» в Криму?

Віталій Лабуткін: Він, мабуть, спочатку до кінця не усвідомлював, де служитиме. Для нас було важко, особливо спершу, адже Крим від Західної України дуже далеко. Звичайно, він там багато чому навчився, його колеги доліплювали з нього військового журналіста. Коли він був вже у званні старшого лейтенанта, я побачив, що Діма любить цю професію. Він дбає за підлеглих, виїздить у відрядження, зацікавлено готує матеріали. Син дуже болісно пережив захоплення Криму, переїзд на материк. Цей біль він зачаїв. Адже вийшли не всі, багато хто зрадив. Та й виходили з голими руками. Їх поселили на обмежений термін в санаторії «Куяльник». Небагато військових вийшли на материк із «Бризу». Але вони згуртувалися. Перші програми взагалі робили десь вдома через комп’ютер.

Ірина Зінчук: Ви приїздили до них в Одесу?

Віталій Лабуткін: Щороку відвідували. Ми по-батьківськи переживали, як вони облаштовані. Але нічого, вони потихеньку почали випускати програми. Допомагали волонтери та цивільні журналісти. І потроху створювався вже одеський «Бриз». Він казав: «Тато, я думав, що з Криму ми вийшли в такий самий регіон, але Одеса проукраїнська. Коли я на балконах бачив українські прапори, мені це дуже подобалося».

Ірина Зінчук: Що Діма їде в район проведення АТО, ви дізналися одразу?

Віталій Лабуткін: Не одразу. Ми дізнались десь за добу перед тим, як він мав відбувати в АТО. У нього була вимога, щоб ніяких проводів і сліз. Спілкуватися ми одразу не могли і не знали, де він. Аж поки не вийшов репортаж на ТРК «Україна», де ми побачили Дімине інтерв’ю, тільки тоді зрозуміли, в який сектор він попав.

Ірина Зінчук: Зараз ви спілкуєтесь із його колегами із ТРК «Бриз»?

Віталій Лабуткін: Звичайно. Я вважаю, підтримка - це головне. Перші рік-два ми з дружиною надто замкнулись у собі, ми не хотіли жодного спілкування на цю тему. Але відкриваєшся, коли люди стараються зробити щось для тебе, щоб полегшити душевний біль.

Ірина Зінчук: Як ви сприйняли звістку про те, що день загибелі вашого сина назвали Днем військового журналіста?

Віталій Лабуткін: З одного боку, він для нас не є святковим, тому що збігається з днем загибелі сина. А з іншого - військова журналістика тепер має професійне свято, і це добре. Щороку, відвідуючи заходи у Києві, ми багато дізнаємось нового про Діму. Виявляється, у нього було дуже багато друзів і серед цивільних, і серед військових.

Ірина Зінчук: Я знаю, що 24 липня 2016 року ви отримали орден «Народний Герой України» за свого сина. Також знаю, що на школі, де навчався Діма, встановили меморіальну дошку. І це дуже важливо, щоб пам'ять про людину була жива…

Віталій Лабуткін: Так, в Хмельницькому був цей захід. А меморіальні дошки встановлені на 23-й тернопільській школі, на білокриницькій, де ми мешкали. І в ліцеї кременецькому, де навчався Діма. Знаєте, це, мабуть, пам'ять для прийдешніх поколінь. А в Кременецькому музеї навіть є куточок, присвячений пам’яті Діми. Коли я вів туди онуку на екскурсію, навіть не знав про це.

Ірина Зінчук: Можливо, ви хочете щось сказати людям, які зараз захищають Україну?

Віталій Лабуткін: Нашим героям – міцного здоров’я. А загиблих пам’ятаймо, і вони завжди будуть для нас живі. Миру якнайшвидше для нашої держави і перемоги!