Вони летіли низько, як жуки — ми зрозуміли, що це війна, — Олександр Ірванець

Вони летіли низько, як жуки — ми зрозуміли, що це війна, — Олександр Ірванець

Про початок боїв в Ірпені та яка ситуація в місті зараз нам розповів український поет та письменник Олександр Ірванець.

 

 

 

 

 

 

Андрій Давидов: Як у вас розпочалось 24 лютого і яке тоді було сприйняття того, що відбувається?

Олександр Ірванець: Ми були свідками першої атаки на Гостомельський аеропорт. Це я говорю про себе і про дружину. Вона тоді вийшла на балкон і бачила ту зграю вертольотів, які летіли на Гостомель. За її описом - вони летіли низько, як жуки. Коли наші почали їх збивати, ми зрозуміли, що розпочалася війна.

Ми жили в Ірпені, у нас 6-й поверх, до Бучі 3 кілометри і приблизно 2-3 кілометри до Гостомеля, тому все проглядалося добре.

Пробули в місті майже 2 тижні. Евакуювалися 8 березня, коли зникло все: електрика інтернет, телефонний зв’язок, вода, газ та опалення. Наш будинок став звичайною цегляною коробкою, в якій ми просто спали під ковдрами, під кожухами. І 8 березня ми наважились виїхати через Романівку, через зруйнований міст. Вибралися до Києва, спершу на Академмістечко, а зараз ми на Подолі, нас поселила акторка Римма Зюбіна у квартирі свого сина.

Андрій Давидов: Перші дні ви бачили російських окупантів, чи події розгорталися далі від вас?

Олександр Ірванець: Загалом все сталося так, що ми лише чули постріли, вибухи, а дізнавалися все з інтернету, хоча бої відбувалися за півтора-два кілометри від нас.

Окупантів наживо я не бачив, але під вікнами у нас постійно пробігали озброєні хлопці з тероборони, бігли у бік торговельного центру «Жирафа», де точилися бої. Чому саме там? Так склалось, що коли мости зруйнували, Ірпінь був як острівець, і територія біля торговельного центру дуже добре проглядалася і прострілювалася.

Андрій Давидов: Ви виходили 8 березня самі чи разом з іншими людьми?

Олександр Ірванець: Людей було багато, чимало кинутих автомобілів, адже мости зруйновані -  не переїдеш.

Нам пощастило: в Ірпені працювала церква євангельських християн, де був пересадочний пункт. Нас з одного авто пересадили в інше. Ми їхали втрьох — я, дружина та її мама. А далі, на іншому березі Романівки, ми їхали в "бусику" з більшою компанією.

Андрій Давидов: Хто вас перевозив — місцеві мешканці, волонтери?

Олександр Ірванець: Це були місцеві - сусіди, волонтери та небайдужі люди, яким я дуже вдячний.

Андрій Давидов: Станом на зараз, 26 березня, що відбувається в Ірпені?

Олександр Ірванець: Моя дружина спілкується з сусідами з нашого будинку. Там залишилася одна родина, вони не хочуть виїжджати, сидять у підвалі. З їхніх розповідей, в магазин, що в будинку, потрапив снаряд. Евакуювали фактично всіх, навіть тих, хто не може ходити - усіх охочих. Але, бачите, є й ті, що категорично проти залишати свій дім. За них дуже тривожно.

Андрій Давидов: Що б ви сказали нашим захисникам?

Олександр Ірванець: Мені горло перехоплює, я постійно про них думаю. Це наші ангели, герої! Моя сім’я неймовірно вдячна кожному, хто нас боронить. Здоров’я, стійкості їм, ми молимося за них!

Хлопці та дівчата, я старий поет, але для вас напишу найкращі вірші, які зможу.