«Вони скаржилися на мене «Моторолі»: дістав цей гранатометник», — кіборг В’ячеслав Зайцев
Ветеран АТО, історик, завідувач інформаційно-видавничого відділу Національного заповідника «Хортиця» В’ячеслав Зайцев розповів про участь у війні на Донбасі та значимість справжньої історії України в етері Армія FM.
Ірина Зінчук: Ви пішли боронити Україну під час першої хвилі мобілізації. Якими запам’яталися перші дні на війні?
В’ячеслав Зайцев: Спочатку, навесні, це був Чонгар. Було непереливки, хоч ми і не зробили жодного пострілу, але за 300 метрів від нас стояли російські війська, які вкрали шмат нашої землі, яку потім ми повернули за рік-два. На Чонгарі ми контролювали залізницю, ЛЕП і автотранспортний шлях. Підсилювали наших прикордонників. А з середини травня почали рухатися на Донбас. Третього червня під час масованої операції звільняли Лиман. Потім звільняли села і перепускні пункти, йдучи вздовж кордону на північ. Зокрема, билися за Довжанський.
Ми перекривали потік російських колон із технікою, озброєнням, боєкомплектами, і завдяки цьому почали звільняти міста Слов’янськ, Краматорськ, Лисичанськ, Сєверодонецьк і так далі.
Росіяни почали гатити з артилерії. Ми потрапили в оточення. Озброєння нам доправляли літаками. Тож сепаратисти намагалися збивати наші літаки, бо ми їм дуже дошкуляли, а схибивши збили — Боїнг. І нас вирішили знищити. Саме тому ми змушені були відступити.
Ірина Зінчук: На якій посаді Ви починали службу в 79-й бригаді?
В’ячеслав Зайцев: 1-й батальйон 79-ї бригади був контрактний. Тому я прийшов помічником гранатометника. Мені вже було за тридцять, тому хлопці мене називали дядя Слава. А закінчив війну гранатометником, кавалером ордена «За мужність».
Ірина Зінчук: Який був у Вас позивний?
В’ячеслав Зайцев: Спочатку не було. А коли потрапив у Донецький аеропорт і треба було по рації на позивний якось відповідати, я вирішив назватись «Хортиця».
Ірина Зінчук: Розкажіть про свою історію в ДАПі?
В’ячеслав Зайцев: Коли ми вийшли з «Південного котла» на початку серпня, виїхали в Миколаїв на місце дислокації 79-ї бригади. 10 днів перепочили. А на День незалежності вже їхали назад на Схід. В аеродромі в Краматорську виконували завдання. І коли я поїхав додому у відпустку, то дізнався, що 3-тя рота дуже невдало зайшла в Донецький аеропорт.
28 вересня – чорний день для 79-ї бригади, там загинуло 9 хлопців. Я повернувся терміново назад. У ніч на 4 жовтня моя рота зайшла в аеропорт. Частина бійців була в новому терміналі, частина - в старому. Я в жовтні потрапив у старий термінал, ми там тримали кругову оборону. Проросійські найманці дуже хотіли взяти аеропорт на день народження «свого фюрера» і тому в новинах брехали, що вже захопили Донецький аеропорт. Там я дістав осколкове поранення, через що отримав 10 днів відпустки. Коли повернувся з дому, в цю ніч ми знову поїхали в аеропорт. Я вже був у новому терміналі. А там ворог чатував не тільки навколо, а й у підвалі і на 3-му поверсі. І треба було слухати, чи терористи не кидають «кішку» і чи не підходять впритул, щоб жбурнути гранату.
Ірина Зінчук: А з їхніх розмов було зрозуміло, що це росіяни?
В’ячеслав Зайцев: Якось я трішки розслабився і не подивився у вікно. А вороги перед пострілом любили чомусь кричати «Аджа». І коли я почув «Аджа», то одразу впав — і куля мене не зачепила. Кричали також «Аллах Акбар» постійно. Вони писали, що мовляв, для приколу. Хоча серед них, як відомо, були кавказці. Ми слухали їхній радіообмін. І вони скаржилися «Моторолі» на мене, мовляв, дістав цей гранатометник.
Ірина Зінчук: Що Вам допомагало не занепадати духом?
В’ячеслав Зайцев: Я тільки після війни зрозумів козацький гумор і чому козаки називали, наприклад, велетня «Малюком» або невелику на зріст людину «Здорованем». Адже гумор дозволяє людині побороти свій страх, виплеснути емоції.
Згадую 12 лютого, коли ми відходили від Логвинового і підхопили саперів 30-ї бригади. Вони чіплялись на решітки наших бронетранспортерів. І насправді ми врятували їм життя, бо танки б їх розмазали. Коли вони залазили на БТР, ми жартували: мовляв, хлопці, треба передавати за проїзд. Коли лячно всім, рятує гумор.
Ірина Зінчук: Як дружина Вас підтримувала?
В’ячеслав Зайцев: Десь до 31 липня я дуже вдало брехав, що десь на баштанах Херсонщини. А вже коли ми виходили з оточення, я сказав дружині правду. Мама дізналася після першого поранення, а батько знав з самого початку. Дякую дружині за міцний тил, дякую друзям, які допомагали родині, і волонтерам.
Ірина Зінчук: А після ДАПу Ви потрапили ще в Дебальцеве?
В’ячеслав Зайцев: У Логвинове, це ключ до Дебальцевого. 10 лютого 2015 року нас висмикнули з Водяного, що під Донецьким аеропортом, а 12-го ми вступили в бій проти російських терористів. На жаль, ми були змушені звідти відступити. Не було підтримки артилерії, коли треба, не було «Джавелінів», а «Фаготи» випуску 77-го року випуску не долітали. Ми були змушені відступити. Там я дістав друге поранення, потрапив у шпиталь і демобілізувався через рік.
Ірина Зінчук: А чи спілкуєтесь Ви зі своїми побратимами зараз?
В’ячеслав Зайцев: Спілкуюсь і намагаюсь допомагати. Купую і генератори, і радійки, адже люди живуть не в санаторії, зрозуміло. Також намагаюсь надсилати різні кабелі, не кажучи вже про солодке та дитячі малюнки. І я стараюсь щороку їздити на різні збори. Навіть у 18-му році був на Хрещатику на параді.
Ірина Зінчук: А якщо озирнутися назад, чи хотіли б ви щось змінити?
В’ячеслав Зайцев: Хотілось би дещо змінити. Наприклад, в аеропорту командир поставив завдання з 4-го поверху знайти «мішку», тобто ворожого танка. Цей танк прострілював поверхи, це було неприємно, м’яко кажучи. Мені дуже захотілось кави. Я правша, тож тримав напій в правій руці. І внизу я побачив терориста між будівлями. Автомат був у лівій руці, і я не встиг зреагувати. А в цей же день загинув майор Колєсніков, його вбив снайпер. Я розумію, що не цей стріляв, але ця дурацька кава…
Ірина Зінчук: Зараз ви працюєте на «Хортиці», чи змінилось ставлення відвідувачів до вас?
В’ячеслав Зайцев: У 14-му році кількість відвідувачів зменшилася більш ніж удвічі. Тепер все потроху відроджується. У нас працюють також ветерани АТО. Наприклад, завідувач відділу реставрації Валерій Нефьодов – учасник іловайської кампанії. Вхід для учасників бойових дій і навіть для строковиків в усі наші установи на Хортиці безкоштовний. Так буде завжди.
Ірина Зінчук: А в межах заходів патріотичного виховання, чи багато молоді цікавиться історією?
В’ячеслав Зайцев: У школі є виховні уроки, і намагаються їх провести також на Хортиці. Особливо багато відвідувачів з Дніпропетровської області. З неокупованих територій сходу приїздить теж багато людей, з Херсонської, Миколаївської області, а також з Харківщини і Полтавщини. Дуже багато молоді приїздить. Рік тому інколи доводилось проводити по 6 екскурсій на день. До війни у мене було 400 екскурсій на рік.
Ірина Зінчук: А яке ваше улюблене місце чи експонат на Хортиці?
В’ячеслав Зайцев: Улюблений експонат — святилище «Брагарня», йому 4 тисячі років, воно найбільше за площею і виконує функцію обсерваторії. Воно показує двічі на рік, де сходить сонце.
Ірина Зінчук: А чи були на війні моменти, коли ви ділились своїми історичними знаннями з побратимами?
В’ячеслав Зайцев: Так, передусім я розповідав про так звану Новоросію, що це суто колоніальний проєкт, так само як Нова Англія чи Нова Шотландія. Немає новоросійської кухні, культури і так далі. Нам російські шовіністи закидають, що, мовляв, вигадав українську мову австро-угорський штаб. Нісенітниця! 300 тисяч пісень вони придумали за тиждень? А які новоросійські пісні ви знаєте чи кухню? Це суто колоніальний проєкт, який ще в ті часи мав знищити Україну. І деякі хлопці щиро вважали, що тут була Новоросія, а я розповідав, що тут було козацтво. Насправді весь Донбас — це Кальміуська паланка, запорозькі землі. Її столицею був Бахмут. Маріуполь — це Домаха, козацьке містечко. А Чехов писав: «Я родился в чудесном украинском городке Таганроге». Там теж були запорожці.
