«Всі «кіборги» — моя родина», — сестра загиблого Героя України Івана Зубкова
В Україні тривають акції на честь оборонців Донецького аеропорту. Вони тримали ДАП 242 дні, з 26 травня 2014 року до 20 січня 2015 року. Останні запеклі бої почалися 16 січня 2015 року. 19 січня через підрив обвалилася частина нового терміналу, в останні дні оборони загинуло понад 50 бійців. Потім казали, що «люди витримали, не витримав бетон». В ефірі Армія FM сестра загиблого «кіборга» Героя України Івана Зубкова Ірина Зубкова та командир 90-го окремого аеромобільного батальйону Олег Кузьміних розповіли про події січня 2015 року і про те, як слід вшановувати новітніх Героїв України.
Андрій Давидов: Ірино, як для Вас почалась війна і як переживали ті дні?
Ірина Зубкова: Війна наблизилась до нас, коли мій брат пішов добровільно на фронт. В Житомирі йому дали роту. Два-три місяці тренувань — і 1 листопада, на його день народження, вони поїхали до Костянтинівки, де базувався батальйон. А перша ротація в Донецький аеропорт була в грудні. Він не зізнавався, що перебуває там. А потім мамі прийшла смс із повідомленням, який телеканал увімкнути і коли. І ми побачили його там із хлопцями. Він сказав, що якщо треба буде, ще туди повернеться. Доля так склалась, що пізніше таки повернувся рятувати побратимів і залишився назавжди з ними. Мій брат – людина світлої душі, патріот. Він беріг кожного свого бійця. Переймався, в чому вони одягнені-взуті, бо в 14-му році з цим було важко. Та попри все, був патріотом і вірив у перемогу. Він — офіцер і виконував до останнього свій обов’язок.
Хлопці вдруге потрапили в Донецький аеропорт добровільно. Січень місяць, трагічні моменти в історії Донецького летовища. Хлопці вже там були без їжі, зброї, води у 23-градусний мороз. І мій брат з іншими добровольцями пішли їх виручати. Прорвались туди із боєм 16 січня. Побратими говорили про його внесок в останні дні захисту Донецького аеропорту. Він був вправний, вмілий і мужній. Дістав поранення 19 січня. Але під час останньої евакуації завантажив хлопців, а сам залишився. Він сказав: «Я — офіцер, я з вами буду до останньої хвилини». Так і сталося. 20 січня підрив був такої потужності, що врятуватися вдалося тільки бійцям, які були в кутках кімнати. Хто ж посередині тримав оборону, провалилися і на них впали два поверхи. Багато хлопців були травмовані, покалічені, але ще живі під цими бетонними плитами. Та треба було тримати оборону, тож відкопувати поранених почали тільки під вечір. А вони просили їх добити. Страшні муки наші хлопці пережили. На ранок сепаратисти оточили наших армійців і взяли в полон. Були катування і допити.
А далі почалось пекло для рідних — ніякої інформації, всі мовчать. Я зрозуміла, що треба діяти. Почала виходити на пікети, просити допомоги у влади. Також я почала шукати інші родини загиблих. Вже був офіційний список загиблих, полонених і тих, хто пропав безвісти. Ми були у відчаї, але підтримували один одного. Велика вдячність волонтерам, які в той час дуже допомогли. Десь аж через місяців три ми почали забирати тіла «кіборгів» додому. На жаль, доля ще трьох сміливців досі не відома. Батьки вже 6 років чекають на своїх дітей.
Зараз є такі розмови, що, мовляв, хлопці туди йшли за гроші. Це неправда. Хлопці там були мотивовані, з вищою освітою, більшість з них пройшли Майдан. Вони були справжніми патріотами. В 14-му році Донецький аеропорт — це був форпост, символ. Хлопці показали всьому світу, в першу чергу агресору, що ми, українці, — козаки, яких не здолати. Для мене всі «кіборги» — моя родина.
Андрій Давидов: Олегу, в тих умовах Вам, як комбату, наскільки складно було командувати особовим складом?
Олег Кузьміних: Тими, хто там був, командувати було неважко, бо багато ініціатив йшло саме від них. Було важко усвідомлювати, що відбувається і чим це все закінчиться. Проте, попри все, ми виконували наказ. Як потім нагадували побратими, що в останній заїзд я сказав одному із підлеглих, що це квиток в один бік.
Андрій Давидов: Ірино, на Вашу думку, як має відбуватися вшанування героїв, зважаючи на те, що не всі українці гідно оцінюють подвиг наших воїнів?
Ірина Зубкова: Заходи зі вшанування влаштовуються найперше не для того, щоб ламати таких людей, а щоб гідно вшановувати героїв. Людина віддає найдорожче — своє життя. Це наскільки треба бути мотивованим і патріотично налаштованим до своєї землі. Вшанування пам’яті не тільки потрібно проводити на волонтерських засадах. Це має бути на державному рівні.
Андрій Давидов: Ви прийшли із книгою про Донецький аеропорт. Розкажіть про неї.
Ірина Зубкова: Я є фундатором пам’ятних заходів «Легендарним кіборгам 242 дні». Щаслива, що цю ініціативу підхоплюють у різних містах. Хочу подякувати науковцю, який написав книгу «Оборона Донецького аеропорту 2014-2015 рік. Хроніка бойових втрат. Мартиролог» Ярославу Тинченку. Упорядковувати її допомагала Світлана Виговська. Книга є в інтернет-порталі. Також вона видана невеликим накладом. В ній описано, що відбувалося за 242 дні оборони Донецького аеропорту, подвиги хлопців і всі втрати.
Андрій Давидов: Війна з Росією досі триває. Щоб ви побажали б армійцям, які зараз перебувають в Донецькій і Луганській області?
Ірина Зубкова: Дорогі захисники нашої України, ви справжні, мужні. Ви — подолаєте агресора. Ви повинні пронести подвиг оборонців Донецького аеропорту до перемоги. Ми здолаємо цю нечисть, і наша країна розцвіте.
Олег Кузьміних: Хочеться додати, що ці сторінки літопису нашого війська дуже важливі, бо неможливо мати державу без історії війська. Треба допомагати тим сім’ям, які залишилися без годувальника. І найперше на рівні держави, адже це були сини цієї держави і вони відстоювали її інтереси. Тому — від слів до діла. Військовослужбовцям на передовій хочеться сказати, що то велика честь — служити Україні. І бережіть себе!
