«Всі страхи варті того, щоб український прапор піднімався на 1 місці», - Микола Левкун, військовий, парабобслеїст

«Всі страхи варті того, щоб український прапор піднімався на 1 місці», - Микола Левкун, військовий, парабобслеїст

Микола Левкун, український військовий, який на війні втратив ноги, пройшов тривале лікування та протезування в США, а щойно знову став на ноги, потужно стартував у бобслеї. Тепер Микола — представник Всеукраїнської федерації бобслею та скелетону на Кубку світу 2019/20 з парабобу. У лютому цього року в американському Парк-Сіті на Х фінальному етапі Кубку світу з парабобу Микола Левкун посів 11 місце, що дало йому змогу закріпитися в десятці загального заліку Кубку.

 

Про спортивну реабілітацію, неймовірні досягнення та найбільшу гордість в ефірі програми «Після фронту» розповіли Микола Левкун та його тренер Михайло Гераскевич.

 

Дар’я Бура: Михайле, які здобутки Миколи у бобслеї за той короткий час, що він займався?

Михайло Гераскевич: Микола вже в перший сезон у бобслеї змагався із суперниками, в яких по 6-7 років було досвіду. Він зміг завдяки таланту, наполегливості і бажанню перемогти досягти неймовірних висот – зайшов у чільну світову десятку найсильніших парабобслеїстів світу в загальному заліку. Сезон 2019-2020 року. У зимових видах спорту сезон починається восени і закінчується весною.

Дар’я Бура: Миколо, як реагували спортсмени, конкурента  побачили в тобі?

Микола Левкун: Спочатку у нас була школа. Норвегія, олімпійський трек Ліллехаммер. Ми – новачки і спускались із нижнього старту. Там я демонстрував не надто добрі результати. А коли вже почали згори з’їжджати,  через кілька днів адаптації було все добре.  Ніхто конкурента не бачив у мені, але запитували, чи я військовий, бо в деяких хлопців теж така ампутація, як в мене, і їм було цікаво.

Дар’я Бура: Михайло, розкажіть, наскільки в Україні популярний бобслей?

Михайло Гераскевич: На теренах України бобслей почав з’являтися у 80-х роках. У 92-му наші бобслеїсти брали участь в Олімпійських іграх у складі сукупної команди. В 98-му вже був окремий екіпаж. У 2020-му на Олімпійських іграх виступали вже і двійка, і четвірка. 2006 – 2014 роки ми, на жаль, прогуляли через певні причини. І тепер Всеукраїнська федерація бобслею та скелетону починає відновлювати цей вид спорту в Україні. І ми намагаємось всіх зусиль докладати, щоб допомогти Миколі. Цей вид спорту вимагає видатних математичних здібностей, тому що треба на кожному віражі багато завдань вирішувати, йти лише в правильному напряму, а якщо помилився, прорахувати, як вирулити із ситуації, в яку втрапив. У бобслеї ще є значні перевантаження, і вони на деяких треках до 7G. Окрім того, що це швидкість, лід, перевантаження, ще й немає гальм.  

Дар’я Бура: Миколо, коли ти дістав травму, як мотивував себе займатись спортом?

Микола Левкун: Напевно, це сталось, коли я переїхав зі шпиталю в Інститут протезування і побачив, що люди на візках тренуються. Тоді подумав: «А чим я гірший за них?» Також дружина та друзі підтримували. І я зорієнтувався на спорт і почав працювати над собою. До того, як я став на протези, я важив 120 кг, а зараз 90.

Дар’я Бура: Ти ще брав участь у різноманітних заходах для поранених бійців.

Микола Левкун: Перші були «Ігри героїв» у Дніпрі, десь через 5 місяців після поранення. Ми виступили в 25-й аеромобільній бригаді, я виборов 1-ше місце серед візочників із кросфіту. Це мене надихнуло далі займатися.

Дар’я Бура: Коли починав займатись спортом, ти розглядав бобслей як напрям для себе?

Микола Левкун: Тоді про бобслей я знав тільки із фільму «Круті віражі», де чотири ямайці намагаються перемогти суперника.

Дар’я Бура: Як ти потрапив у це коло спортсменів?

Микола Левкун: Реабілітацію я проходив у Юрмалі. І якось із реабілітологом Філіпсом грав у гольф. Це одна із методик для людей із двосторонньою ампутацією, щоб навчитись краще стояти. Він запропонував мені взяти участь у чемпіонатах. Через деякий час він мене познайомив з Крістапсом Котансом, який запропонував мені фінансову підтримку.

Михайло Гераскевич: Ми з Крістапсом добрі знайомі. І якраз були на зборах у Латвії з командою зі скелетону. Ми зустрілись, Крістапс сказав, що в госпіталі зустрів чудову людину,  українця, який йому сподобався більше, ніж інші хлопці, своєю наполегливістю. І що він знайшов фінансування і хоче, щоб я зробив Миколі ліцензію від нашої федерації. Ми зв’язалися з Миколою по месенджеру, і я в той же вечір почав робити ліцензію. Від нашої федерації відкрив міжнародну ліцензію пілота.

Микола Левкун: Не те що я одразу погодився. У мене було багато питань. Адже нині проходжу службу в армії на посаді інструктора, і  я хвилювався, як можна буде це поєднати.

Дар’я Бура: Такий натиск з боку тренерів тебе не лякав?

Микола Левкун: Ні, мені краще рухатись. Я не штабна людина, яка може сидіти на місці і папірці перекладати. Краще чимось займатись, бо коли сидиш на місці, дурні думки в голову лізуть, потім починаєш пити. Дуже багато хлопців так себе занапастили.

Дар’я Бура: У цьому виді спорту треба багато прораховувати, твоя військова діяльність теж пов’язана з розрахунками, тож це тобі було неважко?

Микола Левкун: Важко. Ти, як поганий електрик, який лізе у щитову і знає, що цей дріт не має бити током, а він б’є, бо тобі бракує досвіду. А потім почало приходити розуміння, як все правильно робити. Зараз я ще не перший в Кубку світу, то ще не до кінця все розумію, але над цим працюю.

Дар’я Бура: Які відчуття були, коли ти вперше сів у сани для бобслею?

Микола Левкун: Дуже багато матюків було. І страшно, і дуже цікаво, чим це все закінчиться. У Норвегії нас запускали з даменстарту, десь 92 кілометрів за годину. Коли я зїхав,  мене чекав Крістофер Стюарт, представник від людей з обмеженими можливостями в IBSF разом із Крістапсом. Крістапс обійняв мене і сказав, що все вийде.  

Михайло Гераскевич: Крістапс багато років відповідає саме за параспорт і сам колишній бобслеїст, тож якщо він потис руку, то Микола заслужив.

Дар’я Бура: Ви як тренер які якості вважаєте найважливішими для спортсмена?

Михайло Гераскевич: Найперше – математичні здібності, також сміливість і обов’язково страх, але керований. Адже без страху обов’язково розіб’єшся, але якщо він не приборканий, то заважає. Також має бути гарна пам'ять, бо пілот трек їде по пам’яті, тож має знати кожен його сантиметр. Показник швидкості – це показник таланту пілота.

Дар’я Бура: Найпростіші і найскладніші елементи на початку твоєї спортивної кар’єри?

Микола Левкун: Найскладнішим було змусити себе ще раз сісти в сани після падіння. Також тиснула вага сподівань. Від тебе чекають результатів, тобі дали грошей купу, а тут тренер строчить кілометрові повідомлення в Фейсбуку. Знову почав тренуватись завдяки підтримці. А найпростіше пиво пити після тренувального дня.

Михайло Гераскевич: Коли Микола був у Ліллехаммері в Норвегії, я як тренер  писав свої рекомендації, а також мій син - Владислав Гераскевич, він скелетоніст, один із найкращих пілотів нині, гарно пояснював, як треба відчувати трасу.  У нас самих був Кубок світу, але ми дуже сильно хвилювались за Миколу, щоразу чекали, коли він вийде на зв'язок. 

Дар’я Бура: А найяскравіші враження за весь період змагань?

Микола Левкун: Це коли український прапор замайорів над п’єдесталом. Перше місце. Вручили золоту медаль.

Дар’я Бура: Розкажи про свою участь у змаганнях Empire State Winter Games?

Микола Левкун: Змагання ці проводяться з 1984 року на одному й тому ж треку. Кожен охочий може взяти в них участь, заплативши певний внесок. Я посів там перше місце. Це був найскладніший трек. Я багато падав: за 8 спусків зробив 8 падінь. Впав у розпач, бо не міг ніяк 17-го повороту подолати, а потім розробив для себе тактику – і вона спрацювала.

Михайло Гераскевич: Ті змагання співпали з Кубком світу і на них виступали всі ті хлопці, що й на Кубку світу. І Міжнародна федерація бобслею і скелетону подала заявку до паралімпійського комітету на введення парабобслею до програми паралімпійських ігор 2026 року. Тому ми сподіваємось, що нам дадуть це місце. І вже зараз запрошуємо всіх українських вболівальників, особливо військових, до Італії підтримати нашого Миколу. 

Микола Левкун: Ще Федерація IBSF нагородила мене «Спортивною катапультою», назвавши «Відкриттям року».

Дар’я Бура: Миколо, що тебе мотивує і надихає?

Микола Левкун: Здорові люди. Я не вважаю себе меншовартісним без ніг. Іра Ващук сказала, що фонд Revived Soldiers Ukraine скоро мені зробить спортивні ноги. Тож це буде ще одне досягнення, що ми увірвемось у великий спорт.

Дар’я Бура: Які в тебе плани на майбутнє?

Микола Левкун: Бігати, стріляти, брати участь у бобслеї. Може, тренер ще щось скаже. А взагалі, якщо хочеш розсмішити Бога, розкажи йому про свої плани.

Дар’я Бура:  Що ти можеш порадити нашим військовим, які на сході виборюють нашу країну, а також тим, які дістали складні поранення?

Микола Левкун: Для хлопців на сході, щоб менше двохсотих і трьохсотих було, а для тих, хто вже зазнав поранення, щоб не здавались, на цьому життя не закінчується.