Втратив руку на фронті, але знайшов справу життя

Ветеран 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького Денис Малишенко пройшов найгарячіші ділянки фронту, отримав важке поранення, пережив 18 операцій, психологічну реабілітацію та ампутацію руки. Після повернення до цивільного життя він не лише не опустив рук, а й заснував власний ветеранський бізнес із реалізації української керамічної плитки. В ефірі Армія FM він розповів про свій бойовий шлях, боротьбу зі страхом, лікування, підтримку побратимів та те, як почати все спочатку.

— Коли і як ви розпочали службу в армії? Що спонукало вас долучитися?

— Розпочав 24 лютого 2022 року. Добровольцем прийшов у Дарницький ТЦК і почав свою службу. Так сталося, що не було часу — одразу зарахували до ЗСУ, хоча я мав офіцерське звання запасу по внутрішніх військах, тобто мав бути офіцером Національної гвардії. Але по розподілу потрапив до 30-ї бригади. Практично відразу почали брати участь у бойових діях.

— Тоді підготовка була досить умовною?

— Так, це був новостворений стрілецький батальйон добровольців, яких зібрали через ТЦК. Люди були різного віку — від 18 до 56 років. Потрапив до окремого кулеметного взводу. Пройшли поверхневу базову підготовку, отримали зброю й одразу поїхали на Донбас, на Світлодарську ТЕЦ. Там уже почалася справжня війна.

— Що допомагало вам зберігати холодний розум під час бойових дій?

— Адреналін. Як би банально це не звучало, але він мобілізує всі можливості організму. І, звичайно, страх. Він є завжди, але потрібно навчитися ним керувати, переключати його так, щоб він допомагав, а не паралізував.

— Якщо говорити про мобілізацію зараз. Ви були добровольцем, тоді таких було багато. Сьогодні добровольців менше. Що, на вашу думку, має змінитися в суспільстві?

— Це складне питання. Скільки людей — стільки думок. Але особисто в мене навіть не виникало думки не йти. У мене все було готово ще до початку повномасштабної війни. Був зібраний рюкзак, повні баки автомобілів, запас продуктів для сім'ї на три місяці. Ми з військовими знайомими давно розуміли, що це може статися. Коли дружина о четвертій ранку розбудила мене і сказала, що почалася війна, я ввімкнув телевізор, побачив звернення Президента і вже о дев'ятій ранку взяв рюкзак, одягнув форму і пішов до військкомату.

— Ви отримали важке поранення. Розкажіть про це.

— Спочатку була Світлодарська ТЕЦ. Потім — доукомплектування, участь у звільненні Комишувахи під час Харківського контрнаступу. Ми були серед тих, хто виконував підготовчу роботу до цього наступу. Після Харківщини поїхали на Бахмутський напрямок — Часів Яр, Калинівка, Курдюмівка, Андріївка, Зелена Поляна. Саме там я отримав поранення. Це був прямий постріл танка. Побратим, на жаль, загинув. Честь йому і слава. Мені прилетіло в руку, ногу та пах. Нога й пах — легкі поранення, а рука була майже відірвана. Довелося виходити шість кілометрів пішки, бо техніка туди не могла заїхати — лише гусенична. І доля склалася дуже символічно. Та глина, по якій я тоді виходив із Курдюмівського кар'єру, сьогодні використовується для виробництва української керамічної плитки. Тоді я її захищав, а тепер працюю з продукцією, яка виготовляється з цієї сировини.

— Як проходила реабілітація? Що допомогло повернутися до життя?

— Було дуже складно. Руку тоді вдалося врятувати, хоча я думав, що вже ні. Не вистачало восьми сантиметрів ліктьового суглоба, тому ендопротезування було неможливим. За рік я переніс 18 операцій, 12 місяців лікування, реанімацію. Але рука не працювала. Вона приносила лише біль. Через рік мене наздогнали всі психологічні наслідки війни. Загибель побратимів, пережите — усе це прийшло вже в лікарні. Я не соромився звернутися до психологів, психотерапевтів. Пройшов курс терапії, пропрацював цей стан. Пізніше, вже як цивільній людині, мені зробили ампутацію руки.

— Коли виникла ідея створити власний бізнес?

— Насправді саме створення ветеранського бізнесу стало фінальною частиною моєї психологічної реабілітації. Мені пропонували роботу великі українські виробники, але я зрозумів, що більше не хочу бути найманим працівником. Я запропонував їм стати їхнім дистриб'ютором. Не маючи офісу, великих грошей чи ресурсів, маючи лише орендовану квартиру і приблизно 60 тисяч гривень, я почав власну справу. Працював із ноутбуком. Бухгалтер був на аутсорсі, менеджер працював дистанційно. Перші зустрічі проводив у McDonald's, перші контракти також укладав фактично "з коліс". Добре, що мав досвід роботи на будівельному ринку.

— Яких результатів уже вдалося досягти?

— Найбільше пишаюся кількістю. Зараз маємо один великий склад, але цього року плануємо відкрити ще два. Один склад — це приблизно 50 тисяч квадратних метрів плитки. У мене вже працюють 11 людей. Усі працівники — або ветерани, або люди з інвалідністю, або ті, чиї родини пов'язані із Силами оборони. Для мене це принципова позиція. Так легше працювати, бо всі однодумці й добре розуміють один одного.