Вихід з позиції перетворився на бій: боєць Азову розповів, як FPV атакували групу
Після 28 днів на позиціях піхотинець 2-го батальйону 12-ї бригади спеціального призначення «Азов» НГУ друг «Вишка» нарешті дочекався ротації. Однак дорога до ППД перетворилася на черговий бій: бронетехніка потрапила під удари FPV-дронів, бійці зазнали поранень і контузій, а евакуацію довелося проводити просто під обстрілами. В ефірі Армія FM «Вишка» розповів, як пережив цей бій, чому фіксує бойову роботу на відео та що привело його з-за кордону до лав «Азову».
— Ви провели 28 днів на позиціях. Яким був цей період і наскільки сильно чекали на ротацію?
— Більш-менш спокійно. Трошки дрони нас діставали, ворожа артилерія працювала, але загалом сиділи спокійно. Звісно, чекали, коли нас поміняють, бо вже хотілося додому — сходити в баню, помитися, просто відчути себе звичайною нормальною людиною.
— Що відчули, коли нарешті побачили бронетехніку, яка мала вас вивезти?
— Щастя, якщо чесно. Ми чекали на неї два дні. Першого дня броня за нами не доїхала. Ми вже вийшли на точку завантаження, але нам сказали, що машина не змогла доїхати. Наступного дня ми почули, що вона вже їде. Всі були дуже щасливі. Я навіть забігався там від радості — це видно на відео.
— Але звичайна ротація дуже швидко перетворилася на повноцінний бій. У який момент ви зрозуміли, що все буде зовсім не так, як планували?
— Ми сіли в машину, почали їхати. Проїхали десь кілометр-півтора — і перший FPV-дрон вдарив у колесо. Нам одразу крикнули: «FPV! Приготуватися до удару!» Я почув, що ми вже їдемо на трьох колесах. Одразу увімкнув камеру на шоломі. І тільки-но ввімкнув — стався ще один удар. Усіх дуже сильно контузило. Почули крики: «Дистанція! Земля!». Ми почали вигружатися, але двері заклинило. Побратим ледве їх відкрив. Попереду було троє поранених: двоє могли самостійно пересуватися, один — уже ні.
— Тобто під обстрілами потрібно було ще й організувати евакуацію поранених. Що ви відчували в цей момент?
— Насправді все робиш на автоматі. Тебе цьому навчили — і ти просто виконуєш те, що треба. Я дуже переживав за свого друга, який був разом зі мною. Після виходу з машини я надав допомогу водієві, наклав йому турнікет.Потім ми почали відходити. Нам дали команду розділитися, щоб не бігти всі разом, бо нас було близько десяти чоловік. Спочатку я пішов на голоси побратимів. Вони відповідали. Я пробіг приблизно сто метрів — і вони вже не відзивалися. У їхній бік почали прилітати FPV, але били по броні. Я злякався, ми знайшли укриття. Залишив там трьох поранених, які могли ходити, а сам повернувся, щоб допомогти тому, хто не міг пересуватися.
— Скільки загалом часу зайняла ця евакуація?
— Якщо говорити саме про момент, коли ми евакуйовували трьохсотих після того, як залишили їх у бліндажі, то хвилин 20–30. А весь подальший процес виходу тривав, напевно, близько трьох годин.
— Ви знімали все це на відео. Чому вирішили фіксувати події? Що хотіли показати людям, які це побачать?
— Щоб люди бачили, як насправді все відбувається. У мене є ще одне відео — як ми ходили на зачистку і брали полоненого. Я знімав це і для себе, і для медійної роботи, щоб люди могли побачити, як усе відбувається насправді.
— Як давно ви у війську і що спонукало вас долучитися?
— Я долучився трохи більше року тому. До цього був за кордоном. Ще у 2022 році мама вивезла мене, бо знала, що я хочу йти на війну. У мене по маминій лінії майже вся родина військові. Я теж дуже цим горів і найбільше хотів потрапити саме в «Азов». Мама бачила, наскільки сильно я цього хочу, тому вивезла мене за кордон. Я там залишався певний час. А приблизно рік тому моєму дядькові відірвало ногу. Я собі пообіцяв: якщо з ним щось станеться, я на сто відсотків повернуся в Україну. Так і сталося. Мені подзвонили й сказали, що дядько залишився без ноги. Через три години я вже подзвонив на роботу, господині квартири й сказав, що їду в Україну. Через три години після цього я вже був в автобусі.
— Якою була реакція мами?
— Я спочатку сказав їй, що їду до друга в іншу країну. Не сказав, що їду в Україну. А потім, коли вже їхав на підписання контракту, подзвонив мамі й сказав, що так вийшло — я вже в Україні. Я ще просив її не дивитися мої відео, бо там я матюкаюся, щоб не сварилася.
— Це був контракт «18–24»?
— Так, «18–24».
— Багато людей бояться йти до війська, бо думають, що їх обов’язково відправлять у піхоту і вони загинуть. Чого, на вашу думку, їм бракує, щоб перестати боятися?
— Люди себе накручують. Дивляться відео, які російська ІПСО поширює в TikTok та інших соцмережах, і думають: якщо підуть в армію, то сто відсотків помруть. Але це далеко не так. Є дуже багато професій. Якщо людина не хоче йти в піхоту, є багато роботи в тилу. Особливо в «Азові». Якщо ти йдеш у тил, тебе ніхто просто так не кине на позиції.
— В «Азові» часто можна почути звернення «друже», «подруго». Для вас це щось більше, ніж просто слово?
— Так. У «Азові» побратимство особливе. Не в усіх бригадах і підрозділах є таке ставлення, коли всі один одному — друзі.
— Після такого досвіду що для вас сьогодні означає слово «ротація»? Це просто можливість відпочити чи вже новий етап служби?
— Коли чуєш слово «ротація», особливо якщо чуєш по рації, що група вже висувається до тебе, ти сидиш щасливий і думаєш: «Давайте вже, пацани». Головне, щоб ніхто не потрапив під обстріл дорогою. Щоб доїхали нормально, поміняли нас — і все було добре.