Зараз в ефірі:

ВІЙНА НА ДОНБАСІ ЯК ПОЛЕ ЦИВІЛІЗАЦІЙНОЇ БИТВИ

25.01.2019
ВІЙНА НА ДОНБАСІ ЯК ПОЛЕ ЦИВІЛІЗАЦІЙНОЇ БИТВИ

Чотири роки тому на завершальний етап вийшла операція з оборони Дебальцевського плацдарму. Це історія української звитяги та історія про підступ нашого ворога. Нашого давнього антагоніста – імперців, які керують Росією. Цього разу ними стали путінці. Імперська Росія ніколи свято не дотримувалася даних обіцянок. Її «мирні ініціативи», домовленості із нею про «зелені коридори» і про припинення вогню є нічим іншим, як іще одним їхнім інструментом помсти. Помсти Україні за те, що вона хотіла зійти із кремлівської орбіти мирно, так як їй велить пам'ять про важку і повсякчас гноблену московитами державність, і так, як їй велить наш природний поклик бути вільними й незалежними. Але нам навязали цю війну…

 

Чи можна було район навколо Дебальцеве втримати, адже відповідно до мінських угод він мав залишитися під українським контролем?

 

Геннадій Карпюк: Українське військо, це навіть безсумнівно, могло довше втримувати Дебальцевський виступ. Але задля того ми мали покласти там тисячі своїх кращих звитяжців, свідомих патріотів – у розквіті сил і талантів, готових вчити та вчитися. Цей плацдарм був і досі є нашим через багато причин. Проте ця операція чітко проявляє саме те, що на Донбасі у битві зійшлися різні ціннісні моделі, на яких нації будують державність. Для України важливим є життя кожного її громадянина і поняття «мужність» для нас зовсім не тотожне тій практиці ставлення до своїх солдатів, як до гарматного м’яса, яка була в СРСР, і є правилом сьогоднішньої Росії – від чеченських кампаній до воєн в Україні й Сирії. Після Другої світової вони завше нападали. Та ми обовязково відібємося, бо маємо власну державу, а на нашому боці Закон і Правда. Саме на цих засадах живе цивілізація миру.

 

Яку справжню мету переслідували російські сили, захоплюючи цю територію?

 

Геннадій Карпюк: 29 липня 2014-го сили АТО звільнили Дебальцеве від незаконних збройних формувань, які контролювали його з квітня місяця. Але гібридні «вояки» зовсім не жадали, аби місто зберегло інфраструктуру, свій промисловий потенціал та значення як великий транспортний хаб. До часу зовнішньої агресії тут був потужний транспортний вузол, що формував залізничні й автомобільні коридори із Європи в Азію. Тут діяли заводи: з ремонту металургійного устаткування, залізобетонних конструкцій, будівельних матеріалів тощо. Тепер усе, що нині відбувається в окупованому Дебальцеве, немов скальковане із реалій Придністров’я, Абхазії чи Осетії. Розпач і безнадія панують в українців, які опинилися під окупацією. Чи не найвиразніше це видно саме тут. Із серпня 2014-го місто постійно обстрілювали російські «Гради», важка артилерія і танки. Інфраструктура життєзабезпечення міста перестала функціонувати. Чи цього хотіли активісти так званої «російської весни», коли кликали Росію і Путіна, а отримали власну трагедію майже в кожну домівку? Дуже сумніваюся у тому.

До речі, Дебальцеве не вперше стає полем цивілізаційної битви. 28 квітня 1918-го в результаті бою з більшовиками Богданівський полк армії УНР визволив від «червоних» станцію Дебальцеве. Противник полишив на терені бойовища понад 1 тисячу вагонів вугілля й 16 паротягів. Якийсь час молода держава могла забезпечувати вугіллям інші свої міста, поки більшовицька наволоч знов не окупувала Україну. Тому період від 1921-го до 1991 року слід вважати окупацією України Радянською Росією. Саме так вважають більшість сучасних українських істориків.

 

Українські військові продемонстрували у період Дебальцевської оборонної операції визначний приклад героїзму та стійкості. Але російський пропагандистський апарат раз по раз розкручує тезу про цю операцію як про нашу цілковиту поразку…

 

Геннадій Карпюк: Звісно, бої за Дебальцеве та вихід звідти українських військ містять трагічний зміст. Але цю операцію в жодному разі не варто розглядати як наш програш у масштабі втрат та невикористаних можливостей. Ні, і ще раз ні! Адже поки тривала в ніч з 11 на 12 лютого 2015-го зустріч «нормандської четвірки», де президенти України, Росії, Франції і Німеччини досягнули домовленості, що мали привести до завершення конфлікту, російське військо різко збільшило чисельність на підступах до Дебальцеве. Відповідно до даних Генштабу ЗСУ, Росія там сконцентрувала до восьми груп своїх регулярних частин. Саме цей чинник став критичним, адже це угруповання намагалося оточити сили АТО. Але наше військо було готовим до такого сценарію. Операція з виводу підрозділів з Дебальцевського виступу минула успішно й без значних втрат, попри волання Путіна напередодні, що «ополченці оточили у котлі великі сили української армії, які мають здатися». Це спростовує активно тиражований тоді і навіть зараз міф російської пропаганди про повне блокування ворогом наших підрозділів. Найголовніше, що цим вдалося досягнути, це зупинити просування противника вглиб території України «на плечах» наших частин. Причому українське військо забезпечувало не лише власний відхід, а й евакуацію цивільних громадян. Із району бойових дій вдалося вивезти близько 5 тисяч людей. Абсолютна більшість з тих, хто виявив бажання евакуюватися, відмовився виїжджати на території, які контролював окупант.

Російські так звані «експерти» та пропагандисти вже от чотири роки істерично доводять, що Україна мала у Дебальцеве просто космічні втрати. Втрати були, але не вселенські. Так, кожне життя – безцінне. Проте, якби наші війська не застосували широкий спектр засобів моделювання й прогнозування воєнних дій, таких втрат було б значно більше. Вже зараз можна розповісти, що саме це і стало причиною зриву планів з оточення та знищення нашого угрупування навколо Дебальцеве. Вивід українських підрозділів відбувався за двома основними маршрутами невеликими колонами під прикриттям бронемашин і артилерії. Противника вдалося ввести в оману створенням помилкового маршруту висування, де імітувався рух колон.

 

ЗМІ у Росії тоді створювали «переможну» картинку, зрозуміло, що не тільки для внутрішньої аудиторії.

 

Геннадій Карпюк: Засоби масової інформації Росії в ті дні застосували процедуру заміщення. Картинка нібито розгромного «вигнання» українських військ із Дебальцевського плацдарму гасила незручні питання внутрішньої аудиторії про свої втрати й страшну ціну наступальної стратегії. Насправді потужні удари української артилерії виснажували противника, утримували основні його угрупування на відстані, достатній для практичного виведення частин ЗСУ в безпечні та вигідні з тактичної точку зору позиції. У період з 24 січня по 19 лютого 2015-го в результаті вогневого ураження окупант тут поніс значні втрати: особового складу – до 870 осіб; ракетно-артилерійського озброєння – близько 50 одиниць, бронетанкової техніки – до 110 одиниць, автотехніки – 24 одиниці.

Дебальцеве стало біфуркацією глобального обману і медіа-маніпуляцій, на які російський агітпроп є великим майстром. Путінці у час, коли тривали мінські перемовини, а Україна вийшла з односторонньою ініціативою припинити вогонь, чітко розділили пропагандистські потоки. Один створював враження хаотичної втечі української армії із Дебальцевського виступу, а інший формував у цільової аудиторії російської пропаганди думку про те, що захоплення міста із околицями є результатом наступу «шахтарів» та «трактористів», нівелюючи роль російської військової компоненти. Російські ЗМІ також мовчали про «зелені коридори», ініціативи президента України про припинення вогню та про реальну картину того, де відповідно до Мінських угод повинна перебувати фізично лінія розмежування.

 

Обман, як уже традиційно склалося, для сучасної Росії є одним із складників їхнього глобального гібридного наступу?

 

Геннадій Карпюк: Саме так. Тут принагідно варто зауважити ще на одній важливій речі. Події в Іловайську та Дебальцево, як це часто роблять українські журналісти, політики, а тим паче – російські, неможливо ототожнювати як події одного порядку. Це інший досвід, інше подієве навантаження та вплив на процес становлення боєздатного українського війська, яке вдосконалювалося у процесі протистояння регулярним російським силам, що діяли винятково підло й підступно.

Росіяни намагалися брати верхи не завдяки реальній військовій майстерності, а через обман. Іловайськ нас навчив цьому, а Дебальцеве підтвердило, що окупант не визнає жодних правил. Це усвідомлення не дало українцям розслабитися і фактично допомогло адекватно сприйняти «гібридний» наступ у Дебальцево одразу після вирішального раунду Мінських перемовин у «нормандському» форматі.

 

Дедалі виразнішою стаю різниця поміж імперською російською та державницькою українською ментальностями. Ми справді є інакшими й події останніх років доводять, що ця прірва лише поглиблюється.

 

Геннадій Карпюк: Україна вже мала тоді, тим паче має зараз, такий військовий потенціал, який грубою воєнною силою міг би буквально втопити загарбника у власній крові, влаштувавши йому в Дебальцеве вогняну «баню», засипавши тисячами снарядів і ракет. Але тоді довелося б знищити місто. Так, як це зробила російська армія із Грозним й іншими населеними пунктами в Чечні. Так, як вони зараз діють у Сирії, а потім звітують про перемоги. Українські воїни не можуть і не будуть нищити власного народу. Наш шлях кардинально інший. Такі жахливі жертви заради ситуативної переваги не варті самої мети. І наш ворог однозначно здатний перевершити себе ж у варварстві заради чергової перемоги «во славу Отечества». Не потрібно із ним конкурувати у варварстві. Нам достатньо того, що ми й так краще воюємо. Ось лише один приклад – танкісти 1-ї окремої танкової бригади на трьох «Булатах» під час Дебальцевської операції під Логвінове прийняли бій з переважаючими силами ворога на новітніх Т-72Б3. Вони знищили кілька російських танків, не втративши жодного свого!

Українці вистояли навіть тоді, коли в це не вірили наші симпатики за кордоном. Навесні 2014-го багато дипломатів, зокрема американських, говорили, що українська армія не витримає настільки страшної агресії. Мовляв, її вистачить на кілька днів, максимум – тижнів. І один зі складних екзаменів ми витримали узимку 2015-го, коли знахабніла російська воєнщина намірилася захопити, попри надзвичайну публічність процесу, важливий транспортний вузол Дебальцеве.

 

 Отже, сьогоднішню Росію не бентежить публічність її злочинів. Чому вони так роблять?

 

Геннадій Карпюк: А тому, що в них є уявлення та інструменти як цю публічність використати на власну користь саме для того, щоб створити видиму логіку, яка немов легітимізує будь-яку брутальність Кремля. Це такий собі глобальний ексгібіціонізм. Після Дебальцево це їм дається дедалі важче. Подивіться, яку реакцію та резонанс у світі набув акт відкритої агресії Росії щодо українських військових моряків у Керченській протоці! Україна бореться з іміджем жертви, прагнучи показати, що усвідомлює свою перспективу й більше не хоче мати нічого спільного із державницькою та інституційною безпорадністю. І це їй вдається дедалі успішніше.

Покриття
Надсилайте повідомлення
+38 097 1991.8.24
Наші соцмережі
Завантажуйте додаток