Військові 80 ОДШБ: "Десантник – це елітно і почесно!"
Їм випало одними з перших вирушати на захист нашого Сходу. Вони одні з перших прийняли найтяжчі бої на Луганщині і Донеччині. І протягом чотирьох років війни, десантники 80 ОДШБ захищають східні рубежі Донбасу.
Психолог 1 батальйону Анастасія Пономаренко розповіла про роботу психолога з бійцями і місцевим населенням, а офіцер Михайло Зуб поділися тим, як, будучи командиром, стати другом для бійців.
Дар’я Бура: У нас в гостях старший лейтенант Пономаренко Анастасія. Розкажи, будь ласка, як ти потрапила в армію?
Анастасія Пономаренко: Це було дуже неочікувано як для мене так і для моїх батьків. Я, як всі дівчатка, захоплювалася дівчачими справами – і малювати любила, і співати, і виступати. Мама – вчителька, думала я теж вчителькою буду. І тут я побачила оголошення у Київський національний університет Шевченка. Набирали курсантів на факультет психології. Мені стало цікаво. Але сім’я не військових тому я гадки не мала, що зі мною буде.
Дар’я Бура: А яка була реакція у батьків, друзів?
Анастасія Пономаренко: Бабуся з дідусем дуже переживали – як це так, жінка і в таку структуру. Тато неймовірно пишався, мама сприйняла толерантно, що це мій вибір. Я прийняла це рішення і ні краплі до цього моменту не пошкодувала.
Дар’я Бура: Коли ти вступала, ти думала про те, що можливо тобі доведеться нести службу у зоні АТО?
Анастасія Пономаренко: Коли вступала про це не думала. Ці події почалися, коли я була на 3-му курсі. На той момент вже хотілося зробити якийсь внесок, не важливо на якій посаді. Я готова була йти і, наприклад, готувати хлопцям їсти.
Дар’я Бура: Ти служиш з десантниками – це почесно. Чи є в тебе дух десантників?
Анастасія Пономаренко: Думаю, що є. Адже в мене був вибір куди йти на службу – були частини не десантні. Але я зробила саме такий вибір і в цьому мені допомогли батьки. Вони обидва стрибали з парашутом і вже на 4 курсі почали мені ставити питання, чи я теж буду це робити.
Дар’я Бура: Ти стрибала?
Анастасія Пономаренко: Так. Маю 9 стрибків.
Дар’я Бура: І який тобі запам’ятався?
Анастасія Пономаренко: Другий напевно, перший я не дуже пам’ятаю. Все було швидко, а другий вже був більш свідомий, я знала, що робити. Але після першого стрибку десь вже через хвилину я захотіла ще стрибнути і тут я подумала, що зробила правильний вибір, пішовши до десантників.
Дар’я Бура: Як зараз відбувається співпраця із хлопцями в батальйоні? Як хлопці дівчат сприймають?
Анастасія Пономаренко: Знаєте, не важливо жінка ти чи чоловік – головне, аби ти був професіоналом своєї справи і хорошою людиною. Тому тут гендерний показник неважливий. У нашому колективі проблем із жінками немає.
Дар’я Бура: Як твої основні обов’язки в батальйоні?
Анастасія Пономаренко: Я виконую обов’язки офіцера-психолога. Налаштовую хлопців на позитив. Приїжджаємо на позиції, спілкуємося.
Дар’я Бура: А було таке, що до тебе як до психолога зверталися з проблемами?
Анастасія Пономаренко: Ні, з хвилюваннями не зверталися. Можливо вони соромляться. Але я дуже над цим працюю і хочу довести, що не потрібно боятися.
Дар’я Бура: Тобто робота психолога це у тебе основна? Чи є ще якісь обов’язки?
Анастасія Пономаренко: Залежно від того, де ми знаходимось. Наприклад, поза зоною АТО я брала участь у наборі на контрактну службу. Це агітація.
Дар’я Бура: А що ти говорила майбутнім контрактникам, аби вони прийняли рішення вступити до ЗСУ?
Анастасія Пономаренко: Десант – це еліта і кожен поважаючий себе чоловік має виконати свій обов’язок, а саме службу в десанті. До нас стояла черга за бланками і за анкетами.
Дар’я Бура: Я ще знаю, що коли тут, де ви знаходитесь, стався паводок, коли розтанув сніг, ти допомагала діткам добиратися до школи. Розкажи про роботу із цивільним населенням?
Анастасія Пономаренко: Ми завжди стараємося надати місцевим жителям допомогу. Так вийшло, що річка розлилася і половина села стала ізольована і наше керівництво вирішувало це питання і я саме їхала до діточок, забирала їх з дому і відвозила до викладачів. А потім навпаки.
Дар’я Бура: Як вони це сприймали?
Анастасія Пономаренко: Дітям було дуже цікаво, їм подобалася машина, дорослі хвилювалися, проводжали нас, дивилися як ми їдемо через річку.
Дар’я Бура: А ще якось працювали із цивільним населенням?
Анастасія Пономаренко: Наприклад, минулої ротації у місцевих була проблема із забезпеченням водою, хлібом. Ми також їм допомагали і доставляли продукти.
Дар’я Бура: У нас в гостях молодший лейтенант Михайло Зуб. Розкажіть, як ви пов’язали своє життя з армією?
Михайло Зуб: Спочатку була спроба пов’язати своє життя, коли пішов на строкову службу. Вважалося, що це нормально для хлопця, це така школа життя. У нас в компанії, якщо ти не служив, завжди було питання чому? Або ти здобуваєш якийсь науковий ступінь, або ти фізично не спроможний виконувати елементарні речі і служити в армії, або ти боїшся. Це був один з показників. І коли стало питання куди йти служити, то захотілося вибрати таку частину, де є серйозні вимоги по фізичній підготовці. Я строкову службу служив у Криму у батальйоні морської піхоти. Після закінчення була цивільна робота, спроба знайти себе на різних посадах, включаючи керівні. А у 2014 році, коли почалися різні заворушення, у січні я підписав контракт у 80 бригаді. Питання куди іти служити не стояло – впав вибір йти у війська, які вимагають підвищеної фізичної підготовки і витривалості. Я сам родом зі Львова – тому вибір був однозначним 80 десантна бригада. Прийшов на рядову посаду і за 4 роки, пройшовши курси підготовки офіцерів і маючи вищу освіту, я отримав звання молодшого лейтенанта і був направлений у свій же ж підрозділ. Це дуже позитивний момент.
Дар’я Бура: А як себе поставити так керівником, аби тебе не лише поважали і слухалися, але і сприймали як друга?
Михайло Зуб: Військовослужбовцю набагато легше виконати прохання чи вказівку, аніж наказ. І оскільки це ті хлопці, з якими я їм в одній їдальні, сплю в такій самій землянці як і вони, вони бачать, що по мірі зайняття мною якоїсь керівної посади, я можу ставити якісь вимоги. Але я не намагаюся загнобити чи поставити невиконувану задачу. Я ставлю лише ті задачі, які є необхідні для функціонування підрозділу.
Дар’я Бура: Як зробити так, аби зберігалася субординація?
Михайло Зуб: Коли вони бачать, що командир виконує свою роботу і це відчуває підрозділ по забезпеченню, по вирішенню особистих проблем військових, тоді виникає довіра і командира починають слухатися.
Дар’я Бура: Розкажіть про бойовий шлях, який ви проходили разом з бригадою.
Михайло Зуб: Тоді, коли ми були рядовими солдатами і була вказівка завантажитися і летіти, ми не питали, куди ми летимо. Все відбувалося вночі, аби уникнути витоку інформації, ми не пересувалися населеними пунктами. Не було знаків, які могли би нас зорієнтувати. Був певний район зосередження, або виконання задачі
Дар’я Бура: А наскільки морально складно їхати на завдання – не знати що ти будеш робити і де?
Михайло Зуб: Це складно, адже людина завжди намагається передбачати можливі варіанти і вибирати з них оптимальний. Коли ви знаєте в яку точку прибуваєте, ви намагаєтесь по карті її знайти – подивитися який там ландшафт, умови. А коли ви не знаєте куди, оця невідомість породжує якісь здогадки. Але з іншого боку, ставши командиром, я розумію, що інакше діяти не можна – щоб уникнути витоку інформації потрібно обмежити до неї доступ.
Дар’я Бура: В командирів завжди запитують як налаштувати бійців на виконання завдання, як їм підняти дух. А як командир має справитися з собою, опанувати себе?
Михайло Зуб: Це залежить від особистих моральних якостей. Командир завжди зразок. Командир повинен показувати стійкість характеру, моральні якості. Бувають різні моменти, але потрібно тримати себе у руках. Відповідь завжди має бути – все буде гаразд, я все тримаю під контролем, з будь-яким питанням приходьте, ми його вирішимо. Я дуже часто спілкуюся з Анастасією (батальйонним психологом), адже в мене немає навиків з психології. Ми посидимо поспілкуємося і пробуємо вирішувати питання військовослужбовців.
Дар’я Бура: З 2014 року і дотепер війна дуже змінилася. По мірі просування по території Донбасу ви спілкуєтесь із цивільним населенням, наскільки змінилося їх сприйняття військових?
Михайло Зуб: Люди бувають різними і інформацію вони отримують з різних джерел. Самі розумієте, які вони тут. Часом в цьому регіоні виникає негативна інформація про українських військових, тому, коли ми в’їжджаємо в той чи інший район, настрої до нас можуть бути негативними також. Незнання породжує страх. Але по мірі нашого перебування, вони бачать, що військовослужбовці не несуть негативу, не вступають у конфлікти, не смітять, поводяться позитивно. За час перебування військовослужбовців серед місцевого населення, вони приходять до нас зі своїми проблемами, запитаннями. Вони перестають нас боятися і починають довіряти.
Дар’я Бура: Можете згадати найяскравіший спогад, пов’язаний з перебуванням на війні?
Михайло Зуб: Війна – це не завжди позитивні спогади. Багато пов’язано з побратимами, яких ми втратили, з якими був не один рік знаймий, мав плани на ротацію, на кращу погоду, на якісь вільні моменти. Ці спогади залишаються на все життя і вони болючі. Хоча, війна і позитив. За ці роки через підрозділ пройшло багато людей з різних регіонів. Ми регулярно спілкуємось, зідзвонюємось. Це дуже великий позитив. Ми можливо ніколи б не зустрілися. Так само, це стосується наших волонтерів.
Дар’я Бура: Які у вас є мрії?
Михайло Зуб: Мрія здебільшого недосяжна. А якщо є ціль, вона виробляє методи і ресурси для досягнення.
