За два роки із командира взводу до заступника комбата
Молоді офіцери, які закінчили вищі військові навчальні заклади протягом 2014-2018 років у 24-ій бригаді очолюють керівні посади.
Наймолодшому командиру батальйону – 25 років. Все тому, що для них пріоритетним напрямком та основою взаємовідносин являється повага.
Нашій виїзній команді вдалось поспілкуватись з одним із таких офіцерів, а саме з лейтенантом Андрієм Дзюба. Сьогодні він начальник штабу батальйона. Позивний «Принц».
Олена Кравченко: Чому ти обрав армію?
Андрій Дзюба: У мене був випуск з університету в 2014 році, саме тоді на сході України розпочалися бойові дії. Я вирішив після випуску піти в армію і виконати свій громадянський обов´язок в якості солдата. Протягом року перебування тут, мене командування відправило на курси у Львів до НАСВ імені Петра Сагайдачного, для того, щоб згодом отримати звання молодшого лейтенанта.
Олена Кравченко: У нас вже третій ефір і усі зі Львова. Львів і Донецьк - це доволі далеко. Як реагували рідні?
Андрій Дзюба: Коли я планував йти в армію, про це знав лише мій рідний брат. Він підтримав, прийняв моє рішення. Це надало мені більше сил і впевненості, за що я йому дякую. Друзі дивилися скоса, наші інтереси розбігалися, тому зараз ми не спілкуємось. Рідним я повідомив пізніше, коли підписав контракт.
Олена Кравченко: 2016 рік - молодший лейтенант, проходить декілька років і вже начальник штабу батальйону. Як так вийшло?
Андрій Дзюба: У 2016 році, коли я повернувся з навчань, не вистачало офіцерів. Ті, хто приходили по мобілізації – були не достатньо кваліфіковані. Мені доручили виконувати обов´язки командира роти вогневої підтримки. Пройшло не багато часу і мене офіційно призначили на цю посаду. Попрацював три роки. Потім мене підвищили і призначили начальником штабу.
Олена Кравченко: Як реагують підлеглі, які старші за тебе?
Андрій Дзюба: Я думаю, що була прискіпливість, адже є старші і за віком, і по званню за мене. Проте люди починають тебе поважати, коли бачать, що у тебе є якісь знання та грамотність.
Олена Кравченко: Можеш дати якісь рекомендації тим, хто хоче стати командиром?
Андрій Дзюба: Нехай навчаються, щоб володіти знаннями. Бо на командира постійно дивиться особовий склад. Особливо, коли не знають що робити. Під час бою усі рішення лежать на командирові. І його будуть слухати усі, якщо рішення розумні та виваженні. Ще важливий момент – сила духу. Його в собі потрібно виховувати, щоб нести відповідальність за будь-яке своє рішення.
Олена Кравченко: Розкажи про свій бойовий досвід, зокрема під час визволення Південного.
Андрій Дзюба: Це було на попередній ротації. Я тоді ще був в іншому батальйоні – мотопіхотному. На початку заходили певні розвідувальні підрозділи, після цього їх замінювали ми. Все було оперативно і виважено. Ось в Зайцеве було дуже складно, бо лінія розмежування між нами та противником проходить дуже близько. 150 метрів до противника. Ми навіть чули їх перегукування. Були образи в нашу сторону, провокування, щоб ми відкрили вогонь. Проте наші хлопці на це не велися.
Олена Кравченко: Нещодавно тебе нагородили Орденом Богдана Хмельницького, за що я хочу тебе привітати. Рідні тобою пишаються?
Андрій Дзюба: Так, звісно. Вони дізналися про нагороду з Фейсбуку. До речі, я теж. Вони сказали, що пишаються і це було дуже приємно.
Олена Кравченко: Питання про гендерну рівність. Я знаю, що у тебе в підрозділі є жінки-військовослужбовці. Розкажи трохи про них.
Андрій Дзюба: Так, жінки-військовослужбовці у нас проходять службу на будь-яких посадах. Я хотів би відзначити роботу бойових медиків. Це переважно жінки-військовослужбовці, які виконують усі завдання пов´язані з пораненнями та і взагалі усім медичним забезпеченням. Окремо хочу відмітити сержанта Мельник Аліну. Це бойовий медик моєї роти, де я був командиром. Кондракову Олександру - вони рятують житті у прямому сенсі. І звичайно командира відділення бойової машини Сімонову Ольгу - професіонала своєї справи. Вона береться за будь-яку роботу і виконує її краще за деяких чоловіків.
Олена Кравченко: Чому у вашій бригаді призначають таких молодих на керівні посади?
Андрій Дзюба: Зараз такий час, коли досвід здобувається кров’ю. Якщо лейтенант пройшов службу від 2014-го року, він має досвід у командуванні і в прийнятті рішень. Це, мабуть, найважливіше на сьогодні - фундамент, з якого ми почнемо будувати майбутнє нашої армії. До 2014-го року офіцери здобували досвід несення служби. Я не хочу сказати, що вони не заслуговують призначень на високі посади. Вони мають не менший досвід ніж ми, однак і ми маємо не менший досвід ніж вони.
Олена Кравченко: Чи доводилось тобі примати складні рішення?
Андрій Дзюба: Найбільш складні рішення ті, які стосуються бойових дій. Після їх прийняття завжди є ризик втратити особовий склад. Під час операції в Південному у нас було завдання по спуску в населений пункт. Я відчував сильне хвилювання, бо вів туди своїх людей, які сподівалися і дивилися тільки на мене. Вони слухали лише мене, адже знали - я не піду, то й вони не підуть. Це рішення було не стільки важким, скільки хвилюючим і відповідальним. Можливо, командир, який завжди переживає – це краще. Якщо він переживає за особовий склад, то буде приймати правильні рішення для виконання завдання, а головне – для збереження своїх людей.
Олена Кравченко: На початку війни не було складніше?
Андрій Дзюба: У 2014-му році мені було легше. Тоді я обіймав посаду солдата, рішень не приймав і відповідальності за підрозділ не ніс. Але до моменту заїзду в зону АТО ніхто не знав, що робиться в країні. Ти приїжджаєш на позиції і розумієш, що по тобі стріляють. Коли ти повинен стріляти у відповідь, то тут питання тільки в одному - або вони нас, або ми їх.
Олена Кравченко: Пам’ятаєш перший обстріл?
Андрій Дзюба: Було це у 2014-му році, коли ми охороняли артилерію. Кожну батарею, яка працювала у сторону противника одразу засікали. Вівся вогонь у відповідь. Наша батарея виконала команду «відбій», після чого покинула позицію. Я їхав на крайній машині і бачив, що поле на якому ми стояли уже опрацьовувала артилерія противника. Цей обстріл нас оминув, але були і інші: обстріл Південного, Зайцевого, біля населеного пункту Мар’їнка, коли ти сидиш в укритті і розумієш, що за кілька сотень метрів живе цивільне населення, і по ньому стріляють також. Хочеться щось зробити, а ти не можеш.
Олена Кравченко: Що ти б сказав тим, хто «стомився» від війни?
Андрій Дзюба: Їм немає від чого стомлюватися. Вони ж не беруть участь у війні. Я розумію людей, які вже п’ятий рік несуть службу. А от тих, хто сидить дома я не можу зрозуміти. Можливо, їм варто спробувати себе у Збройних силах. Можливо саме тоді вони стомляться по-справжньому.
Олена Кравченко: Як ти ставишся до відміни параду?
Андрій Дзюба: У 2016-му році я повертався з відпустки в зону АТО, і випадково потрапив на репетицію параду у Києві. Я настільки був захоплений! Бачив радість людей, які за цим спостерігали. Я вважаю, що парад є необхідним на всі 100%. Особливо для країни, яка веде активні бойові дії. Ми маємо можливість його провести, і ми повинні його проводити. Це ж День Незалежності, це свято, яке ми повинні відзначати.
Олена Кравченко: Що б ти сказав нашим слухачам?
Андрій Дзюба: Хочу подякувати всім військовослужбовцям, які проходять службу з нами пліч-о-пліч, волонтерам, які нам допомагають. Ще хочу передати вітання всім, хто нас підтримує, а особливо своїм рідним. Дуже їм дякую за те, що чекають на мене. І ще хочу подякувати своїй дівчині Дар’ї, яка підтримує мене у всіх моїх рішеннях. Після закінчення війни і повернення додому ми будемо святкувати ще одну подію, яка буде на рівні з Днем Незалежності – День першої перемоги України.
