«Захисник – це воїн з любов’ю у серці», - військовий капелан Андрій Зелінський

«Захисник – це воїн з любов’ю у серці», - військовий капелан Андрій Зелінський

Андрій Зелінський – військовий капелан УГКЦ, громадський діяч, політолог, заступник керівника Департаменту військового капеланства

 

 

 

 

 

 

Як розпочалось Ваше військове капеланство?

До початку бойових дій на території нашої держави мені поталанило долучитись до когорти молодих священників, які уже намагались функціонувати як капелани у час, коли про військове капеланство в нашій країні говорилось дуже мало. Розпочинаючи з 2006 року на базі Львівського військового тоді ще інституту розпочалось наше знайомство із душпастирюванням серед військовослужбовців. Це була одна із захоплюючих пригод мого життя

Ваша перша поїздка в зону бойових дій?

Гаслом військового капеланства в Українській греко-католицькій церкві ми зазвичай вважаємо два дуже простих, але змістовних слова «бути поруч». У нас не існувало на той час офіційних моделей залучення священника, військового капелана до душпастирської опіки серед військовослужбовців в районі виконання бойових завдань. У неформальний спосіб, звичайно, можна було виїхати, але у мене була мрія про справжнє військове капеланство, про яке писали у книгах. Зрештою цей досвід було надано Генеральним штабом ЗСУ. І в червні 2014 року я потрапив у штаб АТО, згодом, по 2018 рік, я був у районі проведення операції ООС, аж доки не став штатним капеланом бригади морської піхоти, коли з’явився інститут військового капеланства у ЗСУ.

Чи доводилось Вам служити під обстрілами?

Перший досвід служіння в умовах збройної агресії проти України був у штабі АТО. Згодом були Піски під Донецьким аеропортом, Дебальцеве, Широкине, Водяне, Авдіївська промзона в дуже гарячий період. Мені вдалося познайомитись з війною дуже зблизька.

З якими проблемами до Вас найчастіше звертались воїни?

Війна понад усе – це руйнація, і не лише фізична. Це руйнація звичного плину часу, порядку життя, до якого ми звикли. Мені здається, в таких обставинах, коли руйнується звичний світ, найважливіше не втратити сенсу у тому, що відбувається. Вміти собі пояснити, інтерпретувати події. Дати собі відповідь на питання «навіщо я тут?». Це те, що захищає психіку, дозволяє нам не стати заручникам війни у собі. Кожен обстріл припиняється, війни завершуються, і найважливіше уміти повернутися з війни, не жити з війною у серці, інакше перемога стає неможливою. Перемога – це більше ніж припинення бойових дій, це здатність рухатись, розвиватись, досягати більшого в житті.

Проблема ПТСР у воїнів. Чи сприяє одужанню духовна підтримка?

Це дуже комплексне поняття. Якщо говорити про посттравматичний стресовий розлад як результат участі у бойових діях чи загалом служби у війську, бо ПТСР – це відповідь на стреси, то в першу чергу потрібні превентивні заходи, потрібно діяти наввипередки. Має бути - і цього нам, мабуть, бракує найбільше у Збройних Силах України, - правильна формація свідомості. Потрібна підготовка людини до звичайної служби у війську, а особливо коли вона іде на війну. На це зараз дуже мало звертають уваги. У грудні 2020 року у ЗСУ з’явилася Доктрина розвитку військового лідерства. Це те, чим живуть збройні сили наших партнерів, зокрема по Північноатлантичному альянсу. Людина готує свою свідомість до того, як вона бере зброю, як вона з нею живе і як долає екзистенційні виклики на полі бойових дій. Лідерство – це душа війська. Ми маємо яскраві приклади військового лідерства, але нам бракує універсальної системи на національному рівні, коли у вишах впроваджується офіційна дисципліна з військового лідерства. І тут душпастирська робота є однією з ключових складових, тому що це вміння потурбуватися про найглибше у воїна. Наша церква докладає зараз максимальних зусиль, щоб допомогти військовослужбовцям виробляти в собі достатнього рівня стресостійкість, уміння перетворити виклики на нові можливості.

Чи з’являється у воїнів на війні віра в Бога?

Дуже популярним залишається вислів, що на війні немає атеїстів. Але я кажу, що бачив таких, зустрічався в одному окопі. Деякі люди навіть в умовах бойових дій залишаються із власними переконаннями і їм війна віри не додає, однак дехто кардинально змінює ставлення до життя і починає шукати чогось глибшого. Навіть ті, що вірили, починають шукати глибини у власній вірі. Оця потреба чогось глибшого, зазвичай я називаю її координатами нашої людяності, які дуже актуально не забувати в умовах війни, - це здатність робити добро, бажання боротися за справедливість, уміння споглядати красу навіть в умовах знищеної війною дійсності.

Чи має значення віросповідання воїна, який звертається до Вас за підтримкою?

Існує базовий алгоритм, зокрема у збройних силах Канади до нього доволі часто вдаються, коли ми говоримо про поліконфесійне військо. Україна – це поліконфесійна держава, збройні сили – інститут державний, а військовий капелан діє як представник держави, тому він має бути озброєний, вихований, сформований, щоб запропонувати духовну підтримку людині будь-якого вірування і навіть невіруючій, але яка потребує чиєїсь присутності у певні етапи свого життя. Капелан служить усім і він має сприяти, щоб кожен міг отримати в тому форматі душпастирську опіку, який йому найближчий. Якщо військовослужбовець потребує душпастирської опіки іншої конфесії, то моє завдання – знайти для нього представника його конфесії, який міг би йому допомогти. Капелан – це теж воїн у війську, тому він має завжди пам’ятати про власне універсальне призначення.

Заповідь Божа вчить: «не вбий». Як вірянину воювати, адже таким чином він порушує заповідь?

Ісус казав одного разу, що немає більшої любові за ту, коли хтось кладе своє життя за друзів. І це дуже важливо пам’ятати кожному українському воїну. Важливо, що ти йдеш із наміром захистити рідних і близьких, які не можуть зробити цього самі, а також майбутнє цілої країни. Це та мотивація, яка згодом стане запобіжником від усіх негативних наслідків війни. Адже людині доводиться зрештою долати наслідки війни у собі. Ти маєш бути завжди захисником. А захисник – це воїн з любов’ю у серці. Воїн – людина, віддана перемозі на всіх фронтах: над собою, над життєвими обставинами, над ворогом будь-якого масштабу і калібру. Знищити противника – це ще не перемога, потрібно далі будувати Україну. Ненавистю нової України не зліпиш. З любов’ю у серці воїн зможе вистояти не лише перед зброєю противника, а й перед самою війною.

Як прощати ворога тим, в кого він забрав близьких?

Прощати дуже важко і боляче, але дуже необхідно, аби майбутнє, за яке полягли наші побратими, стало реальністю. Ненависть пожирає нас зсередини. Уміння прощати – це процес, який може тривати роки і навіть все життя. Та дуже важливо не втратити з поля зору саме цього горизонту. Мені довелося втрачати дуже багатьох друзів. Навесні 2015 року було особливо багато втрат, частина мого життя тоді ніби сховалась у тінь. І потім ця історія не завершувалась. Але я усвідомлюю, що якщо завмерти на етапі болю – все може бути марно. Для нас дуже важливо зараз мати на увазі, що пам'ять - це не лише про скорботні пісні і про гвоздички на могилі, а дуже важлива мотивація, аби рухатись далі і творити країну нової якості, заради тих, хто віддав за неї життя.

Що найважче для військового капелана?

Один із найсерйозніших викликів – це уміння згодом інтегрувати біль втрати і залишатись «на ходу». Надзавдання військового капелана – постійно знаходити в собі силу забезпечити силою інших. Я люблю говорити, що завдання військового капелана – це прихилити саме небо до людини в однострої, наблизити якісь глибші сенси, які допоможуть не зламатися. Втрата сенсу, зокрема і для військового капелана, мені здається, – це найтрагічніший варіант розвитку подій. Тому дуже важливим залишається життя молитви, досвід особистого спілкування з Богом, щоб бути ефективним у своєму служінні іншим.

Яке головне надбання ЗСУ?

Українське військо може сміливо пишатися українськими воїнами. І це наше найбільше надбання. Сильне військо – це військо сильних людей. Сильні люди – це люди, які діють на основі певних цінностей, які дуже добре знають, навіщо вони роблять те, що вони роблять, які розуміють, що нині від них залежить доля мільйонів людей – все те, що ми називаємо Україною. Україна має очі. Це не абстрактна якась ідея. Україна - це ми з вами. Українське військо – це також не просто бойові одиниці, це люди з власними долями, з відвагою. З цим прикладом ми можемо виходити на міжнародну арену і показувати світові, що навіть на початку ХХІ століття в світі, який навчився, мабуть, лише висловлювати власну стурбованість існують люди, які готові взяти в руки зброю і, ризикуючи власним життям, захищати право на свободу і гідність. Так, війна триває, але ми можемо констатувати факт: ми вистояли.

Фото: Andriy Zelinskyy