Захисник Донеччини на псевдо Мирон: У травні я зрозумів, що просто так це не закінчиться
Учасник бойових дій на Донбасі на псевдо «Мирон» у спільному проекті Армія фм та Міністерства у справах ветеранів "Вони обрали Україну", розповів про те, як Донецьк боровся, щоб залишитися в Україні. Він пішов у військо добровольцем, щоб вибити ворога зі свого рідного міста.
Дар’я Бура: Ми запрошуємо гостей з Донецька і за їх допомогою малюємо таку собі 3D картинку, складаємо пазли й уявляємо, яким був Донецьк. Розкажіть нам про своє місто?
«Мирон»: Я народився в Донецьку і все життя до війни прожив там. Місто дуже специфічне. Донецьк постійно укрупнювався, селища біля шахт чи машинобудівних підприємств розростались, і десь 1984 році він став раптом мільйонником. А так шахти й заводи. Але сусідня Макіївка за площею ще більша, ніж Донецьк.
Дар’я Бура: Донецьк до Євро-2012 розбудовували, місто дуже змінилось?
«Мирон»: Змінився центр — це Ворошилівський, Ленінський, Калінінський райони. Там будувались нові будинки.
Дар’я Бура: Місто троянд його називають.
«Мирон»: Місто троянд було у Радянському Союзі. На одного мешканця Донецька припадало 1,5 троянди. У 90-х це все зникло, і тільки до Євро відновили. До війни я був цивільним, майже не служив строкову службу. Був приватним підприємцем, займався будматеріалами, а в 14-му бізнес закрився.
Дар’я Бура: Чи відчувались передумови до війни у місті задовго до 14-го року?
«Мирон»: Ні. Донецьк, Луганськ, а також Харків були спрямовані на Росію задовго до війни. Організовували наприкінці нульових щось щодо «Донецької народної республіки», але на ці мітинги ніхто не дивився. Збирались три каліки. Я знаю багато людей, які були до війни за Росію. Їхні батьки переїхали з Росії на Донбас, але Майдан усе змінив.
Костянтин Богатирьов: Коли відчули, що щось змінюється?
«Мирон»: Біля моєї роботи вбили людину в 14-му. Ще в січні-лютому, до розстрілу на Інститутській, так гостро питання не стояло. Багато людей були проти Майдану. Я дуже не любив Януковича. Він керував країною як зек, інакше він не міг. Для нього жителі Донбасу — не свої.
Костянтин Богатирьов: Ви брали участь у мітингах проукраїнських?
«Мирон»: У всіх, які були в Донецьку. На початку березня, пам’ятаю, ми прийшли на мітинг і зрозуміли, що нас зараз зімнуть. Там їх навезли тисяч 10, а нас було кілька сотень. Поки вони їхали, їм ставили ящик горілки в автобус. З області привозили з підприємств різних. Вони виходять на зміну, «упряжку», нібито в забої, але їдуть на мітинг, нормові ще ставлять. То чого б «бандер» не пошукати? Люди, які знали один одного не один рік, вже не розуміли, хто за кого — за бандерівців чи за «наших». Мої працівники, наприклад, говорили: «Тебе знаємо 15 років як розумну людину, ти все правильно говориш, але ми за своїх». Хто ці свої? Мінімум з тих, хто залишився там, зберегли розум.
Дар’я Бура: А наскільки сильний був проукраїнський Майдан?
«Мирон»: Приходили студенти, інтелігенція, менеджери — люди, які розуміють. Півтори тисячі таких, як я, розіб’ють 10 тисяч. І так було. І я бачив, але це вже з «тітушками» російськими. Така карусель: Донецьк, Луганськ, Харків, отак вони крутились. Їх десь під тисячу було.
Костянтин Богатирьов: А коли Ви зрозуміли, що час виїздити з Донецька?
Дар’я Бура: Вже у травні багато людей їхали з Донецька. В першу чергу в Бердянськ, Білосарайку, тому що вже почались бойові дії. Літаки ще літали майже тиждень над містом, але 26-го що відбулось (26 травня відбувся перший бій за Донецький аеропорт), воно відчувалось. Я бачив сині КАМАЗи, які зайшли, там було забагато жителів Кавказу. Бабулі підбігали їх хрестили. Я виїхав усередині червня.
Дар’я Бура: А чи були думки, що якось минеться, чи було зрозуміло, що це вже війна?
«Мирон»: От після аеропорту стало зрозуміло. Наші дійшли майже до центру, залишилось кілометрів 3. Вся ця «еліта ДНР» завантажила сумки з грошима і чмихнула в «ЛНР». І потім хтось, мені дуже цікаво досі, хто дав наказ відступити в аеропорт? Тоді могли взяти Донецьк і він залишився б українським. І друге питання, коли колони Гіркіна не розстріляли. Я вже у «Дніпро-1» воював. Ми взяли Піски 24 липня і бачили, як ця колона зайшла.
Дар’я Бура: Розкажіть як бойовики розсправлялися з майном місцевих?
«Мирон»: Квітень-травень – повна вседозволеність. Можливо, і потім, але я вже не бачив. Наприклад, у квітні працювали всі автосалони, приїхали молодики, взяли 15 «нісанів». ДНР не було монолітне, в нього входило багато різних груп: ахметівські, російські, «нохчі». У виконкомі на різних поверхах були різні денеерівці. Коли бомбанули «Метро», «Восток» ахметівський приїхав через 2-3 дні, там був такий кіпіш. Всі київські контори, можливо, вони і не київські були, наприклад, «Пиво Оболонь», дуже великі склади рознесли.
Дар’я Бура: Люди казали, що легко бути патріотом в Києві чи Львові, а набагато складніше в Донецьку чи Луганську, тому що там будуть наслідки.
«Мирон»: Ми зберігали на мітингах обличчя, а наші опоненти їхали вбивати. Коли вбили Дмитра Чернявського, я бачив, як притискали до автобусів, а потім автобусами вивозили. І міліція нічого не робила. У мене не виникало питань, що Донецьк – українське місто. А в травні я зрозумів, що просто так це не закінчиться, треба щось робити. Я не міг сидіти на місці. Всі думали, що влітку вже закінчиться. І коли українська армія пішла до кордону з Росією, оточувати сепарів, закінчилось це Ізвариним та Іловайськом. Тоді я зрозумів, що це надовго.
Дар’я Бура: Як це воювати, дивлячись на своє місто?
«Мирон»: Я ішов, щоб його звільнити. Це основне питання в мене було. Наша 5 рота так і називалась — Донецьк. Чому нас ротний на Піски повів, щоб зайти в Донецьк, але не вийшло.
Дар’я Бура: Щоб ви відповіли людям, які казали Хай донецькі самі воюють?
«Мирон»: Я пішов добровольцем, мене це не чіпляє. Я кілька місяців як звільнився з армії і тут, у Києві помічаю, що людям все одно. У них проблеми, як гуму купити зимову і так далі. Я розумію, що так всюди. Щоб консолідувати суспільство, має щось дуже велике статися. Доки буде Рашка, Україна буде якщо не в стані війни, то близькому до цього. Рашка не дасть нам спокій. Я знаю їхній менталітет, я жив у Тюмені. У них руський — це основна нація, а от білорус, українець нижчі.
Костянтин Богатирьов: А друзі, близькі підтримали Ваше рішення захищати рідне місто?
«Мирон»: З Донецька в травні вже пів міста виїхало У квітні було багато блокпостів, бо боялись що Правий сектор прийде. Місцевий житель вирішив розвернутись за 10 метрів від блокпосту, його розстріляли в машині. Міліція розвела руками: А що ми зробимо, це ж ДНР. Я зрозумів, що міліції вже немає. На початку травня біля свого дому побачив перших кавказців. Видно було, що вони вміють воювати. Перших людей вбивали за щось. Наприклад, якийсь вантажник став ополченцем, в нього автомат, і пішов пристрелив свого «кривдника», тіло прикопав. А на підвали пішли майже у травні. Почали трусити бізнес. Спершу було в Горлівці, Бахмуті.
Дар’я Бура: Якщо ви обрали Україну і Донецьк, то це місто варте того, щоб за нього боротися?
«Мирон»: Закінчити на позитиві не вийде. Донецьк, яким був, вже не буде. Мешканці міста, які виїхали, повертатися не хочуть. А ті, які залишились там, вже інші люди. За 6 років вони змінились і саме місто дуже змінилось.
Дар’я Бура: Але я знаю людей, які там залишаються з тих чи інших причин жити й дуже чекають на українську армію.
«Мирон»: Це місто рашка нам віддасть на якихось умовах, але дуже буде складно — з людьми й не тільки.
