Засновник ЦСП "Вовкулака": Люди думають, що втомилися від війни, але треба вміти захисти себе
Андрій Кудабеков після війни не захотів повертатися до свого успішного бізнесу з виготовлення м’яких меблів. Натомість, вирішив, що більше користі принесе тренуючи дорослих і дітей , навчаючи їх самообороні і вмінню поводитися з небезпечними предметами. Так він заснував в Чернігові ЦСП «Вовкулака». Про те, чи цікаво цивільним людям навчитися захищати себе, яка вигода в таких навчаннях для самого Андрія, він розповів у програмі «Після фронту»
Дар'я Бура: Андрію, я коли готувалась до інтерв'ю, прочитала, що ви служили в армії раніше, потім заснували власну справу, розкажіть про це. Як у вас армія пов'язалась в житті, а потім бізнес, який ви розпочали?
Андрій Кудабеков: Після армії я, по суті, не вмів нічого робити. Перше, що мені запропонували – працювати в поліції, при чому в «Беркуті». Це був 1994 рік.
Дар'я Бура: Тобто тоді ще ніхто не переймався «Беркутом»?
Андрій Кудабеков: Так, і одночасно з цим запропонували попрацювати охоронцем, там заробітна плата була вдвічі вищою за роботу в «Беркуті». Тому, звісно, пішов туди, де вища платня. Так як в мене на той час було багато вільного часу і я знайшов ще одну роботу, почав займатися оббивкою меблів. Поступово моя робота перейшла в бізнес з виробництва м'яких меблів.
Дар'я Бура: Що допомогло вам стати успішним? Прочитала, що, в принципі, вашу фірму знають добре, ви вважаєтесь одним із успішних бізнесменів у Чернігові.
Андрій Кудабеков: Не знаю, просто наполегливість. Я дуже настирливий. У мене не було ніяких знань, не було грошей, я розпочинав з повного нуля. Меблі я навчився робити, коли пішов працювати на фірму, потім, напевно, якась внутрішня підприємницька жилка в мені спрацювала. При чому, у мене не було повної середньої освіти на той момент, тому що я пішов служити в армію і не складав екзамени, тобто я закінчив 11 класів, але де-юре повної середньої освіти в мене не було. Я навчався паралельно, не маючи повної середньої освіти, отримав кваліфікацію бухгалтера-економіста малих підприємств. Мені це потрібно було для бізнесу. Пішов на курси підвищення кваліфікації, місяці 4 навчався, отримав кваліфікацію бухгалтера-економіста.
Дар'я Бура: Наскільки складно тоді було таку справу розпочати?
Андрій Кудабеков: Легким бізнесом я займався ще до армії, коли мені було 17 років, ми тоді торгували усім, що можна було продати. Це був 1991 рік, ми купували цигарки, якісь зубні пасти, шампуні, а потім перепродавали. Тоді я зрозумів, що в мені є якась підприємницька жилка. Я тоді, навіть, почав заробляти більше за батьків. Ще до армії і був достатньо самостійним. Потім, коли з армії прийшов, бізнес був недостатньо простим, тому що я починав практично з нуля. Доводилося у бандитів займати гроші, потім на мене вони ж наїжджали, щоб я їм платив. Згодом якось викрутився. Їм я нічого не платив не тому, що сміливий, а тому, що жадібний. На той час конкуренції з виробництва меблів особливо й не було. В основному возили з Польщі, і я вирішив, що повинен робити кращу продукцію за їх польські дрова. Тому вона, звісно, була дорожчою. Мені казали: «Дурень, роби як всі, продавай і більше грошей буде». Я обрав іншу дорогу, робив найкращі меблі, найякісніші. В результаті, ми робили меблі для кафе, ресторанів, що знаходились у Києві, а також для інших міст.
Дар'я Бура: Було багато замовлень меблів.
Андрій Кудабеков: Так, наприклад «Double Coffee» на Хрещатику, ми туди постачали багато меблів, з «Козирною картою» працювали, а також інші заклади, їх так і не згадаєш усіх. Все було не одразу. Починали ж з повного нуля. На початку взагалі одягав костюм і ходив замовлення приймав, по квартирам приходив оббивав меблі.
Дар'я Бура: Я читала в якомусь старому інтерв'ю з вами, здається 2008 рік, що у вас батько військовий.
Андрій Кудабеков: Так.
Дар'я Бура: І ви служили в армії. Не було бажання піти по стопах батька?
Андрій Кудабеков: Справа в тому, що колись в дитинстві була думка піти до військового училища, але в 90-их армія знаходилась в жахливому стані, розвалювалась, та і престиж армії рівнявся нулю. І в той же час платили копійки, важко було прогодувати сім’ю.
Дар'я Бура: Отже тоді відіграло головну роль у вашому виборі стан армії на той час?
Андрій Кудабеков: По великому рахунку так. До строкової служби я готувався, тренувався, стрибав із парашутом. У мене до служби в армії було 13 стрибків.
Дар'я Бура: Чи була це, можливо, «чуйка», що колись доведеться з армією зв'язатись?
Андрій Кудабеков: На той момент, напевно, ще не було цього відчуття. Це було не усвідомлено, більше було бажання стати мужнім. Коли вже потрапив до армії, я зрозумів, що морально не готовий, що це не та армія, яку я уявляв. Коли опинився всередині, побачив, що все це не так.
Дар'я Бура: Пригадайте 2014 рік, події з анексією Криму, військові бойові дії на Донбасі. Коли для вас все почалося?
Андрій Кудабеков: Для мене все розпочалося 1 грудня 2013 року з Майдану. Тоді, коли побили студентів, коли усі вийшли на майдан. Ми тоді одягнули військову форму, я був в «парамілістичній» організації, вийшли на майдан і в нас люди ще тоді питали, чи не будемо ми їх бити. А ми навпаки, прийшли захищати їх. І, в принципі, усе почалось саме з цього моменту.
Дар'я Бура: Коли до вас прийшло розуміння, що буде війна?
Андрій Кудабеков: З самого початку. Навіть, якщо підняти старі групи на Фейсбуці, я казав, що буде війна з Росією, мене тоді називали дурнем. Я готувався до війни ще з 2008 року, купив собі зброю, їздив на тренування зі стрільби, здійснював польові походи. Я розумів, що після подій в Грузії, у нас може щось статися. А згодом Майдан, після цього 2014 рік, ще коли тільки розпочалися події в Криму, я приїхав з Майдану до Чернігова, ми з організацією «Самооборона» влаштували перші блокпости, бо на той час військових не було, вони були бутафорські, навряд змогли б зупинити колону з танків. Але все одно це був крок, який змусив інших замислитися, тому що, по суті, більше нікому було захищати зі сторони Чернігова, Києва.
Дар'я Бура: Ви тоді були добровольцем, чи в Збройних силах?
Андрій Кудабеков: На початку добровольцем, неофіційно. Коли я бігав зі своїми ідеями, що потрібно розпочинати партизанські рухи, усі крутили пальцем біля скроні, посилали. Потім я вирішив поїхати на Майдан, мені сказали, що створюють в Чернігові бойовий підрозділ, дави телефон комбата, і направили познайомитись з ним, та допомагати. Я тоді знову повернувся до Чернігова, там було багато молодих хлопців патріотів, вони не служили в армії, не тримали зброю до цього. Я взяв свій автомат і вчив хлопців стріляти. Потім, під час першого відрядження хлопців, я був з ними до кінця ротації. Згодом намагався влаштуватись офіційно за спеціальністю. Перша хвиля, друга, підійшла третя і мені запропонували повернутись до спецназу, у 8 полк, я взяв відношення і служив там рік.
Дар'я Бура: Чи ви відчуваєте в собі, що війна вас змінила?
Андрій Кудабеков: Війна змінює усіх абсолютно. Вона залишається десь глибоко в душі, а згодом накопичується і вибухає. Неважливо скільки тривав бій, якої інтенсивності він був, коли попадаєш на війну, то цей стан, ця біль залишається назавжди.
Дар'я Бура: У вас був адаптаційний період після війни?
Андрій Кудабеков: І не один раз. Бувають моменти в житті, коли тебе ломлять, топчуть із брудом, і якби не рідні, друзі і фахівці психологи, то самому із цим справитись майже неможливо.
Дар'я: Як у вас виникла ідея створити ЦСП «Вовкулака», що вмотивовувало та надихнуло на це?
Андрій Кудабеков: Ще тоді, коли служив, приїжджаючи у відпустку, зустрічався з хлопцями, ділився своїм досвідом, який накопичувався доволі довго. Після звільнення постало питання чим займатися, так як моя допомога хлопцям мала попит, я почав вчити як військових, так і цивільних, які мали бажання чомусь навчитись. Їздив по різним містам України, по різним підрозділах, не лише в зону бойових дій.
Дар'я Бура: Тобто це, так би мовити, військово-патріотичне виховання?
Андрій Кудабеков: Військово-патріотичне виховання більше стосується дітей, а це були конкретні тренінги, передача досвіду, знань.
Дар'я Бура: Чи виникало у вас бажання повернутися до бізнесу пов'язаним із меблями? Чому ви почали шукати якусь іншу роботу?
Андрій Кудабеков: Певно, що події з Майдану, війна змінили мої погляди. Десь, можливо, надломили мене, я не міг цим займатися як морально, так і фізично. Я розумів, якщо займатися бізнесом, то тоді лише бізнесом, поєднувати ще щось було важко. Війна ще не закінчилась і повертатися до цивільного життя не виходило. Потрібно було заповнити чимось цю порожнечу.
Дар'я Бура: Чи допомагають вам ці тренінги якось морально, заспокоюють?
Андрій Кудабеков: Були моменти, коли хотілось усе покинути і не працювати, як тільки це нікому не було потрібно, бо вважали нашу армію вже найсильнішою. Я бачив, що зацікавленість в цих тренінгах знижувалась. В деяких підрозділах хлопців просто змушували ходити слухати мене. Я вирішив поставити їм питання про розтяжку, якщо вони відповідають мені правильно, то я збираю речі і йду геть. Після цього вони зрозуміли, що нічого не знають і слухали уважно, просто цей момент потрібно було переломити. Але вже наразі є багато спеціальних центрів, тренінгів, приїжджають фахівці з-за кордону, тому розумію, що в цій справі можуть вже обійтись без мене. Зараз ми перемкнулись більше на дітей.
Дар'я Бура: Чи оцінюєте ви роботу фахівців із-за кордону, реально підіймається рівень підготовленості?
Андрій Кудабеков: Звичайно, в 2014 році приїжджали інструктори, викладали більше тактичну медицину, а що стосувалось проведення бойових дій, то не дуже. Але знову ж таки, не кожен розумів специфіку нашої війни, як вона велась.
Дар'я Бура: Скільки пройшло часу, коли ви перемкнулись з дорослих на дітей в ЦСП «Вовкулака»?
Андрій Кудабеков: Я так і не згадаю, якщо чесно.
Дар'я Бура: У вас діти та дорослі на одному рівні навчаються?
Андрій Кудабеков: Так, одночасно проводимо заняття для дітей та дорослих, але не як тренінги на тему поводження зі зброєю, мінної безпеки. Хоча після введення воєнного стану ми проводили декілька занять, на які прийшло доволі багато зацікавлених на цю тему. Окрім цього є молодіжні групи для дітей та школярів. З одного боку, люди вже втомилися від війни, з іншого – думають, що війна скінчилась і вчити нічого не треба, проте нас продовжують запрошувати до шкіл, просять проводити тренінги і заняття.
Дар'я Бура: А у вас є якісь муляжі?
Андрій Кудабеков: У нас дуже серйозна база: починаючи з муляжів ножів, закінчуючи навчальними градами. А також макети пістолетів, автомата Калашникова, РПГ та багато інших макетів. Ми проводимо різноманітні курси, щоб не сталося так, що в руках опинилась зброя, а ви не знаєте як нею користуватись.
Дар'я Бура: А хто більше проявляє зацікавленість: дорослі чи діти? Від цивільних наскільки є зацікавленість?
Андрій Кудабеков: Ми по-різному проводимо. Для дорослих це більш поглиблено, а для дітей: як правильно поводитися зі зброєю, як її тримати. Їм дуже подобається фотографуватися зі зброєю, тримати її, роздивлятися та розбирати. Також навчаємо дітей мінній безпеці: показуємо як виглядають вибухонебезпечні предмети, і як поводитися у випадку, якщо вони їх знайдуть. Неодноразово траплялись випадки, коли діти отримували травми від знайдених предметів.
Дар'я Бура: Ви займаєтесь усім тим, що перераховано в описі вашої організації?
Андрій Кудабеков: У нас є невеликий зал для рукопашного бою, оснащений спеціальними матами для боротьби, манекеном для відпрацювання прийомів та кидків, боксерськими грушами, всілякими макетами ножів, пістолетів, автоматів. Також є тренажерний зал, у якому є різноманітне спорядження і тренажери. Є власний «кілхаус» зі стендами для метання ножів. Можна змінювати конфігурацію приміщення для відпрацювання різних вправ.
Дар'я Бура: Хто вам допомагає, можливо, волонтери чи ви це робите самотужки?
Андрій Кудабеков: Після довгих пошуків «місто» нам дало приміщення в самому центрі. Ми довго боролися за це місце і отримали його за 1 гривню, а за комунальні послуги доводиться платити самим. Це підвальне приміщення з доволі непоганим ремонтом, але все ж довелося дещо доробляти. Нам допомагали волонтери, представники різних організацій та друзі: дарували бойлери, кондиціонери та тренажери. Представники «малого» бізнесу зацікавлені у тому, аби нам допомагати, на відміну від представників «великого».
Дар'я Бура: У вас читають лекції, про що?
Андрій Кудабеков: Так, ми запрошуємо істориків, аналітиків. Нещодавно проводилась лекція на тему «Гібридних війн Росії». Люди приходять та з задоволенням слухають. На останній лекції навіть не вистачило місць для всіх охочих – деякі стояли та слухали у коридорі.
Дар'я Бура: У вашому центрі ветерани та учасники бойових дій виступають як тренери та інструктори?
Андрій Кудабеков: Так, хто на чому знається, тому і навчає. Але вони і для себе приходять потренуватися.
Дар'я Бура: Вони не на зарплаті?
Андрій Кудабеков: Ніхто їм не платить, у нас були спроби провести платні тренінги, для матеріальної підтримки, але Чернігів – місто маленьке. У Києві можна було б збирати зали, а у Чернігові це зробити не так просто, тому ми рідко практикуємо такий тип занять. Часто буває, що хлопцям набридає, але вони все одно згодом повертаються до роботи.
Дар'я Бура: А для цивільних людей і дітей тренінги платні?
Андрій Кудабеков: Більшість тренінгів, які ми проводимо – безкоштовні. Зі школярів ми не брали ні копійки. Тобто для нас це ніколи не було бізнесом. До нас з Києва теж приїздили, показували цікаві тренінги. Просто зараз вже нема тієї активності та запалу, з’являться втома, «вигорання», кожен думає про те, що треба заробляти для сім’ї, для майбутнього, а одним волонтерством ситим не будеш.
Дар'я Бура: Як ви себе мотивуєте? Як налаштуватися так, аби далі хотілося займатися справою навіть тоді, коли виникають моменти втоми?
Андрій Кудабеков: Та навіть не знаю… Одне одному штурханів даємо. А іноді сидиш і думаєш: «Ой, треба щось зробити…» І починається: «Давайте те зробимо, а потім інше, виїдемо на стрільби чи організуємо якийсь тренінг».
