Засновник студії інтер’єрів «Твій простір»: Якщо не хочеш розвиватися, ринок тебе виштовхує

Про повернення з війни, та пошук себе. Про яскравий приклад того, коли «цивільна робота» не приймає назад з твоїм новим досвідом і про поштовх до власної справи. Про це все в ефірі програми «Після фронту» розповів ветеран Іван Гунченко – засновник студії інтер’єрів «Твій простір».

Дар’я Бура: Чим ви займалися до війни, як потрапили на війну?

Іван Гунченко: До війни я займався зовсім іншими справами. Працював з фінансами, в банках, фінансовим консультантом, особистим консультантом по фінансам власника бізнесу. Тим, що зовсім не пов’язано з інтер’єрами і дизайном. Але я завжди, ще зі школи, тяжів до творчості. В мене в армії був власний youtube канал. Я монтував відео, викладав їх у фейсбуці, а потім залив усе на youtube. Армія розкрила в мені цю творчість.

Дар’я Бура: Розкажіть, як ще на вас вплинула війна, чи мала вона вплив на те, чим ви зараз займаєтесь?

Іван Гунченко: Копняка дала точно. Думки про власну справу в мене завжди були. Але завжди був якийсь страх втратити гроші, а раптом не вийде, як же потім мене візьмуть на роботу, якщо я не впорався із власною справою. Я знав, що робити власну справу – це відповідальність. За себе, за людей, які на тебе працюють, за державу, бо сплачуєш податки… Якщо прийняти таке рішення, то варто йти до кінця. Бізнес – це постійна боротьба. За ринок, коли борешся за клієнтів, з конкурентами. Клієнт з кожним роком все більше вибагливий, ти маєш розвиватися, відчувати тренд. Якщо ти цього не робиш, то ринок тебе виштовхує.

Дар’я Бура: Як ви починали власну справу?

Іван Гунченко: Ми починали зі звичайного магазину, де торгували дверима. Потім почали займатися покриттям на підлогу, а потім еволюціонували до дизайн-студії, буд-студії, яка реалізовує наші дизайни і інтер’єри. Ми не позиціонуємо себе як студія інтер’єрів. Клієнту завжди складно обрати, визначитися з кольором з покриттям підлоги, коли на стенді багато прикладів. Ми виступаємо як помічники, візуалізуємо бажання клієнта за допомогою 3D-max і допомагаємо побачити те, що він хоче.

Дар’я Бура: Як ви взагалі дійшли до того, що хочете займатися саме дизайном? Чи був у вас адаптаційний період і чи допоміг він у визначенні справи?

Іван Гунченко: Багато моїх знайомих по-різному реагували у свій адаптаційний період. Хтось зазирав до чарки, хтось повернувся назад, бо не зміг себе реалізувати « на гражданці», я ж спробував повернутися у попереднє русло, до колишньої роботи у фінансовий сектор. Тут я зіткнувся зі стіною – мене не хотіли брати на роботу. Були такі, які говорили, що не розуміють, як добровільно можна зробити такий крок (піти на війну). Коли це все почалося, я чітко розумів, що це завершиться за трохи часу – місяць і кінець. Але десь у вересні усвідомив, що швидко це не завершиться. Я пішов до військкомату і записався на наступну хвилю мобілізації. В грудні мене почали смикати на комісії, і я був у найпершому ешелоні зі свого військкомату. У багатьох це не вкладалося в голові, думали, що в мене якісь проблеми з психікою, можливо, раз я добровільно прийняв таке рішення. Я ходив на багато співбесід. Мені пропонували або невисоку зарплату, при тому, що до війни я отримував на такій посаді досить непогані гроші, вимог багато. Десь півроку я шукав роботу. Завжди думав про власний бізнес, але не було чогось, що мене підштовхнуло б до цього. А тут, в силу таких обставин, почав думати, чим займатися. Розказав про свою ідею другу, він мене підтримав зусиллями і фінансами. І ми почали з відкриття магазину дверей. Спочатку це була самозайнятість. Ми побачили, що клієнту це потрібно. І почали займатися і дизайном, та ремонтами.

Дар’я Бура: Чи ви якось планували, писали бізнес план, фінанси розраховували?

Іван Гунченко: Безперечно, для того, щоб почати власну справу, потрібно все прорахувати, розуміти, скільки в нього потрібно вкласти. Ми зв’язувалися з постачальниками, обговорювали умови співпраці, де купувати зразки, промоніторили ринок. Склали елементарний бізнесплан, з розумінням того, скільки треба вкласти зразу і вкладати щомісяця для того, щоб бізнес хоча б сам себе обслуговував. Визначилися між собою з умовами роботи, правами і обов’язками. Кожен виклав суму грошей і вперед.

Дар’я Бура: Якщо не секрет, чи дорого у вашій галузі започаткувати власну справу?

Іван Гунченко: Я не називатиму цифри, але скажу, що в перший магазин ми вклали досить велику суму грошей, ми в орендованому приміщенні зробили ремонт, спробували створити затишок, щоб клієнт приходив і йому було приємно у нас працювати. Для клієнта в першу чергу важливий товар, але якщо він зайде в сарай, то його може нічого не зацікавити.

Дар’я Бура: Коли ви планували власну справу, чи враховували якісь ризики?

Іван Гунченко: У нас було розуміння, як ми покривали б збитки, якби місяць вийшов збитковим. І була невеличка подушка безпеки – невеличка сума грошей, яка могла б перекрити один місяць, якби він не вдався. Ми старались формувати цю подушку безпеки з місяця в місяць, бо бізнес сезонний. Наприклад, січень-лютий – мертві місяці. Листопад-грудень – найживіші місяці, бо ментально в нас закладено, що в старому році треба щось завершити і почати нове. Один прораб у нас не може брати більше трьох об’єктів, щоб добре їх обслуговувати. Тому, рік ми беремо близько 10-12 об’єктів. Для нас важливо, щоб не ми шукали клієнтів, а щоб нас радили і до нас зверталися.

Дар’я Бура: Чи пам’ятаєте ви своє перше замовлення?

Іван Гунченко: Так. Тоді ми лише відкривали магазин і не займалися ремонтами, ще не мали ні візиток, ні сайту. До нас зайшла дівчина, якій сподобалися наші двері. І вона сказала, якщо купить в нас двері, то в нас все вийде, бо в неї легка рука. Через півроку вона запитала як в нас справи, і я розповів, що ми плануємо почати займатися ремонтами. І вона запросила нас зробити ремонт в неї вдома. Вона була нашим першим клієнтом.

Дар’я Бура: Щоб розробити людині ремонт, потрібно бути, напевно, трохи психологом, чи у вас є такі здібності?

Іван Гунченко: Перші наші дизайни розроблялися трохи складно, тому, що не було досвіду. Я дуже вдячний тим клієнтам, які були в нас першими. Все приходить з досвідом. Заходиш в приміщення і одразу виникає картинка. Говориш з замовником і він розкривається, розповідає як він бачить свою квартиру. Ми отримуємо одразу маркери – чого клієнт категорично не хоче, і що йому подобається. Ми розробляємо варіант, який випливає після спілкування, і той, який бачимо ми, який може зовсім відрізнятися. І з цих двох варіантів ми дискутуємо, обговорюємо, і виходить фінальний варіант. Кухня промальовується до десяти раз. Вона повинна бути не лише гарною, зручною, тут важлива ергономіка, щоб хазяйці було все під рукою.

Дар’я Бура: Чи є у вас якісь принципові моменти, які ви ніколи не втілите в життя в дизайні?

Іван Гунченко: Це не моя справа – говорити замовнику про те, правильно він щось бажає, чи ні. Я лише можу підказати і порадити, але, зрештою, людині жити в тому домі.

Дар’я Бура: Чи можете ви орієнтовно назвати середню вартість ремонту, чи це складно?

Іван Гунченко: Я не прихильник того, щоб називати ціни, адже кожен конкретний випадок – індивідуальний. Я прихильник того, щоб витратити час, скласти приблизний кошторис. Замовнику буде зрозуміло, чи готовий він працювати за такі ціни. При цьому, хочу порадити – який би кошторис вам не прорахували, завжди до нього додавайте 30%. Коли вже приступаєш до ремонтів, можуть вилізти проблеми, які початково не було видно, які формують плюс до затрат.

Дар’я Бура: Розкажіть про свою команду.

Іван Гунченко: У нас є люди, які працюють в магазині, на об’єктах, в дизайні наразі я справляюся самостійно, але в майбутньому хочу взяти людину на роботі на цю посаду.

Дар’я Бура: Скільки часу займає середнє замовлення?

Іван Гунченко: В нас все обумовлюється, ми попереджаємо замовника про якісь обставини. Але в середньому я клієнта орієнтую на 3-4 місяці.

Дар’я Бура: Що вас надихає і мотивує в роботі?

Іван Гунченко: Емоції замовника. Коли бачиш, що замовник захоплений цим і ви створюєте все разом, реалізовуєте і на виході знову ж отримуєш емоції клієнта. Найбільша нагорода, коли невідомий номер дзвонить і каже: мені вас порекомендували. Якщо бізнес не дає сумувати, то не задумуєшся про те, чим би надихатися.