"Знімати треба все, а чи публікувати це вже інша історія", — журналіст Олександр Клименко

"Знімати треба все, а чи публікувати це вже інша історія", — журналіст Олександр Клименко

Чи потрібно героїзувати війну та як повинна виглядати фотографія з передової? Про це в ефірі програми «Інформаційний фронт» розповів український фотограф та документаліст Олександр Клименко.

 

 

 

 

 

Костянтин Богатирьов: Звідки взагалі у людей та персонально у вас виникає потяг їхати у гарячі точки та знімати війну?

Олександр Клименко: Це таке дуже складне й філософське питання. Як у журналіста, по-перше, я хочу сказати, фотограф це таке широке поняття, а взагалі то ми фотожурналісти, фоторепортери. Люди, які щось шукають і хочуть це повідомити світу. Звідки такий потяг, не знаю, але потяг журналіста взагалі бути десь у якихось гарячих, цікавих точках. Не будемо називати гарячих, але у цікавих, якщо тобі дають вибір поїхати умовно в село і зняти якийсь трактор оре землю і з іншого боку поїхати, наприклад, в Югославію, Сараєво де проходять якісь бої чи не бої, але зовсім інша історія. Звісно, ти вибереш Югославію, якщо ти маєш вибір.

А про українську війну я не хочу так казати, я вважаю це своїм обов’язком. Я був раніше на багатьох війнах, конфліктах і коли у нас це почалося я зрозумів, це те що я повинен робити. 

Костянтин Богатирьов: Що собою являє воєнна фотографія, чи є там якісь свої закони жанру, скажемо так?

Олександр Клименко: Думаю мій погляд суб’єктивний, я вже давно працюю фоторепортером. Немає якихось законів жанру. Жанр це можливо, якісь умови, яких ти має берегтися, по-перше, тому що життя — це найцінніше і жоден кадр не вартий твоєї смерті, або смерті тих людей, які тебе супроводжують, або оточуючих. Ну, а також жанр такий — якщо ти працюєш в даному нашому випадку, в українській армії, то звісно, ти матимеш виконувати якісь умови, не розкривати позиції і так далі і так далі. Мені здається, фотографу потрібно довіряти, якщо ти вже тут є, то тобі довіряють, якщо ти щось порушив тебе покарають. Як кажуть фотографи і журналісти знімати треба все, а чи публікувати це вже інша історія, ось так.

Костянтин Богатирьов: Війна на Донбасі це не перший військовий конфлікт, який потрапив під ваш об’єктив. Де ви були ще?

Олександр Клименко: Я був ще багато де. Вперше це було в 1994 році, в лютому я був в Югославії, але до цього ще була поїздка була у Придністров’я на війну, це був квітень 1992 року. Я чітко пам’ятаю дату це був день космонавтики 12-те квітня. А далі я почав співпрацювати. Потім був в Югославії багато в Лівані, в Африці. 

Костянтин Богатирьов: Кажуть, чи правда, що усі війни однакові, чи кожна з них різна, і чому?

Олександр Клименко: Можливо війни однакові. Своя війна це наша війна, вона ближча, якщо грубо і примітивно кажучи. Коли ти буваєш в інших країнах це чужі люди, ти дивишся на них, ти знаєш що ти повернешся додому, а тут ти. Ти теж можеш повернутися з фронту із Костянтинівки в Київ за 6 годин поїздом і ти будеш зовсім у мирному середовищі. З друзями, рідними, близькими. І найгірше, коли ти когось із них втрачаєш. Зовсім інша філософія і вона набагато тяжча ніж ти десь грубо як турист приїхав кудись, побув і поїхав.

Костянтин Богатирьов: Яка зйомка вам запам’яталась найбільше, можливо з нею пов’язана якась особлива історія?

Олександр Клименко: Ми потрапили з моїм товаришем Євгеном Романовим на взяття Пісок, це була класична військова операція, можливо тоді на початку війни за підручниками о 5-тій годині ранку артпідготовка, гради, артилерія, штурм десь почався о 6-тій годині ранку і так далі. Мені здається це було одним з перших міст/сіл яке було відбите. Почали ставити прапори, спочатку полк поставив прапор потім 93 бригада теж свій поставила на найвищому будинку, потім вирішили, що цей будинок не такий як треба. Але це було дуже круто, цей прапор над звільненим селом.

Костянтин Богатирьов: Чи потрібні людям ось такі красиві фото з війни, чи героїзація тільки заважає сприйняттю людей ось такому більш свідомому цієї війни?

Олександр Клименко: Про це говорять багато. Якщо ти журналіст, фотожурналіст то ти знімаєш те що відбувається навколо. Хоча звичайно кажуть, що фотографія все одно не може бути об’єктивною, все одно вона суб’єктивна тому що її робить людина яка бачить з такого боку чи з такого боку знімає те чи те. Війна це горе, це біда, це смерть, сльози. Мені здається це треба показувати тому що, коли люди дивляться дуже гарні, красиві фотографії їм здається, що це така прогулянка, але коли вони бачать якусь смерть, чи щось погане їм гірко це бачити, і це не приємно бачити. Тому мені здається, що якась повинна бути середина золота.

Костянтин Богатирьов: Чи були приклади створення вами або вашими колегами з якими ви співпрацювали, можливо навіть західними фейкових фотографій з війни. І яка взагалі може бути причина таких дій у фотографів, які працюють із такою темою?

Олександр Клименко: Серед моїх друзів журналістів це неможливо, тобто такого нема. Можливо це робиться для того, щоб умовно підняти або принизити. Саме для цього, можливо, потрібні ці фейки. 

Костянтин Богатирьов: Ви, як експерт цієї галузі можете розказати, як такі фейки можна відрізнити від реальних кадрів і чи можна взагалі?

Олександр Клименко: Якщо він зроблений майстерно, то не можна відрізнити. Є такий відомий приклад, не будемо говорити про нашу війну, а про якісь інші. Десь на близькому Сході фотограф зняв обстріл міста, там були розриви, дими над містом. І він взяв клонував кілька димів і вставив їх знову у фотошопі і це в не один дим, а кілька для того, щоб картинка була гарніша. Це побачили звісно і його відразу звільнили. Кажуть, що фотографія суб’єктивна. Проте, вона об’єктивна тому що, те що ти зняв те і є. Якщо ти починаєш втручатися це вже не є правда. Такі правила фотожурналістики.

Костянтин Богатирьов: Журналіст має право під час зйомки воєнних дій втручатись у події? Ось, наприклад, він знімає людину і в цей момент у неї влучає куля, журналіст повинен знімати далі як людину покидає життя чи все ж таки він повинен втрутитись.

Олександр Клименко: Це класичне питання. Я можу відповісти так, що у кожній ситуації це буває зовсім по різному. Знаєте, як кажуть, якщо ти можеш допомогти — допомагай, не можеш допомогти — не знімай. Хоча по людські, звісно якщо ти бачиш, що людина помирає і ти їй можеш допомогти звісно, я думаю, що нема таких фотографів, які б вчинили по іншому. У всякому разі серед моїх друзів, я жодного такого не знаю.

Костянтин Богатирьов: Чи стикались ви з якимось провокаціями чи агресією з російської сторони, на ваші фотографії?

Олександр Клименко: Це було у 2014 році і мені написав естонський журналіст з приводу фотовиставки в Таллінні  про українську війну. Але він також зазначив, що вона буде поруч з російським фотографом нібито як погляд з двох боків. Виявилось, що це був російський ватнік з естонським прізвищем, який за «Русский мир» стоїть в Естонії. Потім виявилося що ця виставка мала бути з російським фотографом, якого прізвище Стернін. Він був відомий тим що він зняв, як знущалися з наших десантників 25 бригади. Звісно від такої пропозиції я відмовився.

Костянтин Богатирьов: На вашу думку, що є найважливішим для фотографа який знімає військові дії?

Олександр Клименко: Найважливіше це правда. Не можна маніпулювати, не можна брехати. Я не знаю як знайти середину, але ти маєш показувати правду, це є головне Твоє око — це око України. Фотограф-журналіст бере на себе відповідальність.