Директорка ТРС Бриз Аліна Деак: Дмитро був надзвичайно вихованою людиною

Директорка ТРС Бриз Аліна Деак: Дмитро був надзвичайно вихованою людиною

Про військового кореспондента, заступника редактора ТРС Міноборони “Бриз” та капітана 3-го рангу Дмитра Лабуткіна, який загинув на Сході України, виконуючи свій професійний обов’язок, розповіли його батьки — Віталій та Алла Лабуткіни та директорка ТРС МО Бриз Аліна Деак.

 

 

 

 

Валерія Подкіч: Яким Дмитро був у дитинстві та як обрав шлях військовослужбовця?

Алла Лабуткіна: Дмитро був дуже спокійною дитиною — завжди сконцентрований і слухняний. Ніколи нічого не вимагав, а якщо чогось дуже сильно хотів, то лише цікавився, чи можемо ми це придбати. До вибору професії, можливо, спонукало те, що ми, як родина військовослужбовців, проживали у закритому містечку. Дмитро разом із батьком ходив на шикування, робив вранці вправи, і так він зацікавився військовою службою. Дмитро закінчив Національну академію сухопутних військ у Львові, мав освіту журналіста.

Валерія Подкіч: ТРК «Бриз» стала першим робочим місцем Дмитра. Аліно, розкажіть про його професійне становлення?

Аліна Деак: Дмитро був надзвичайно вихованою людиною. Завжди дослухався до старших за віком і допомагав молодшим. Старався бути корисним в усьому, завжди намагався оперативно і вчасно виконати роботу, щоб встигнути додому до своєї маленької донечки.

Катерина Даценко: Які завдання виконував Дмитро як військовий журналіст?

Аліна Деак: ТРС “Бриз” базувалася у Севастополі. Ми подавали інформацію про життя Кримського регіону загалом, а найбільше уваги приділяли Військово-Морським силам. Служба в ВМС має свою специфіку, тому Дмитро проходив неформальну спецпідготовку, виходив в море та брав участь у майже всіх тогочасних міжнародних заходах.

Катерина Даценко: Розкажіть про роботу ТРС Бриз в період окупації Криму?

Аліна Деак: В Києві вирував Майдан, тому увага населення була прикута до екранів. До Криму заїхало багато незнайомців з нетиповою для нашого регіону зовнішністю. Ніхто не розумів, що відбувається. На той час завданням ТРС Бриз було показати, що ці люди справді тут і військові частини блокують не місцеві цивільні мешканці, а переодягнені російські військовослужбовці. Ми співпрацювали з центральними каналами, передавали їм відео та запрошували до Криму, бо не вистачало людей, які допомагали б поширювати правдиву інформацію. Що таке російські інформаційні атаки, ми відчули першими – міфи довкола нас росли в геометричній прогресії.

Валерія Подкіч: Що стало поштовхом для виїзду із Криму?

Аліна Деак: Коли в Криму оголосили надзвичайний стан, наші хвилі захопили і ми могли транслювати програми тільки через Ютуб. Закриті частини ВМС через ТРС Бриз отримували міжнародну фінансову допомогу. Згодом перша група офіцерів почала вихід із Криму. Як заступник головного редактора я також мала бути в цій групі, однак залишилася на місці подій, щоб відстояти нашу військову техніку та цінні папери. В останні дні березня ми переїхали до Одеси, а 4 квітня запустили новий проєкт.

Валерія Подкіч: За яких обставин загинув Дмитро?

Аліна Деак: Це сталося під час виходу з Дебальцевого. Дмитро виконував тоді не тільки обов'язки військового журналіста, а ще й шукав докази перебування російських військ на Донбасі. Працював спільно з нині покійним полковником Федичевим. Його завданням було передати всі знайдені документи до Києва для роботи Тристоронньої контактної групи. Тоді російські бойовики влаштували засідки на обох шляхах планового відступу української армії, почалися жорсткі обстріли. На жаль, тоді загинуло багато хлопців, і Дмитро був серед них.

Валерія Подкіч: Чи пам'ятаєте Ви, про що говорили з Дмитром перед його відрядженням та як дізналися про його загибель?

Віталій Лабуткін: Син до останнього не казав, де він. Щоб не проговоритися, інколи відповідав досить грубо. Оскільки я сам військовослужбовець, то добре усвідомлював, що Дмитро може бути відряджений в той чи інший сектор для виконання бойових завдань. Про те, що він у Дебальцевому, дізналися випадково. Дмитро тоді давав інтерв'ю на ТРК Україна, а в верхньому куті екрану був напис Ольховатка. Луганська область. Мали можливість спілкуватися з ним по скайпу, але згодом зв'язок зовсім зник. Останні три дні перед його загибеллю отримували тільки СМС: Іду працювати. Все ОК.

Алла Лабуткіна: Першу звістку про його загибель отримали 16 лютого о 10-й ранку. Побратим Дмитра зателефонував до нас, щоб ми надали йому контакти сина. Снаряд БТР пошкодив рації та ніхто не міг із ним зв'язатися. Була надія, що вони з підрозділом просто десь переховуються. Зрозуміли, що він загинув, коли телекомпанія ІНКОР опублікувала відео на просторах Ютубу з досить цинічною назвою: Уничтожен журналист. 13 березня російська телекомпанія виставила ще одне відео, в якому одним кадром показали тіла загиблих хлопців, які понад місяць пролежали на полі бою. В тому БТРі був Вадим Довгорук, якому відірвало снарядом руку. Він пролежав на холоді чотири доби і відморозив кінцівки. Багато правдивої інформації дізналися саме від нього. Тіло Дмитра ми отримали через місяць після його загибелі. Мій рідний брат, який мешкає в Дніпрі, впізнав його в моргу клінічної лікарні ім. Іллі Мечникова.

Катерина Даценко: Хто ініціював День вшанування військового журналіста України після загибелі Дмитра?

Віталій Лабуткін: Це була ініціатива Міністерства оборони України, зокрема колишнього міністра Степана Полторака. Ми також дякуємо рідній ТРС Бриз за постійну підтримку та допомогу, а також Академії сухопутних військ у Львові, де із почестями вшановують пам'ять свого загиблого випускника. Хочу відзначити також Департамент військового капеланства Патріаршої курії УГКЦ, зокрема пастора Ростислава Височана, який збирає нас на різноманітні реабілітаційні заходи. Окрема подяка волонтерам та всім людям, які пам'ятають Дмитра та допомагають нам триматися.