Герой України Володимир Жемчугов про партизанський рух під час російсько-української війни

Герой України Володимир Жемчугов про партизанський рух під час російсько-української війни

Про те, як взяв до рук зброю, щоб протистояти загарбникам, які операції планував із однодумцями та здійснював у підпіллі та як вдалося пережити полон і відновитися після важких травм — в ефірі передачі «Точка спротиву» розповів Герой України Володимир Жемчугов.

 

 

 

 

 

Валерія Подкіч: Ви певний час жили за кордоном, але повернулися, щоб захищати Україну. Коли був переломний момент?

Володимир Жемчугов: Я народився у місті Красний Луч, нині Хрустальний. З 2007 року я працював у Грузії, але ми з родиною весь час приїздили провідувати рідних на Луганщину. Коли у 2014 році я приїхав на Паску до мами і побачив барикади та російські прапори, то зрозумів одразу, що буде війна, яку нам нав’язує Росія. У травні прийшли російські солдати, і я побачив жах в очах мами, тоді і вирішив, що треба захистити свою родину. Ми з друзями пішли захищати свої домівки.

Валерія Подкіч: Якими були ваші перші кроки?

Володимир Жемчугов: Прийшли росіяни і почали грабувати. Вночі приходили додому, катувати людей, щоб забрати цінності. Після цього приводили людей до нотаріусів, щоб ті писали дарчі на свої фірми, будинки, квартири, авто. Тоді ми стали на захист.

Валерія Подкіч: Чи були ви озброєні на той час?

Володимир Жемчугов: Спершу була лише мисливська зброя. А потім Антрацит захопив Козіцин, який себе називав отаманом війська Донського. Він, жахаючи місцеве населення тим, що нібито з Києва вирушають бандерівці, щоб тут місцевим голови відрубувати, роздавав зброю усім охочим. Ми, вдаючи, що хочемо приєднатися до Козіцина, теж брали. Козіцин казав, що для тих, хто побоїться брати зброю, він має мішок зі спідницями. Мовляв, одягайте спідницю і ходіть так містом. Були місцеві, які насправді влились в його загін, але для більшості було важливо отримати зброю для захисту або супротиву.

Валерія Подкіч: Тобто фактично так почав зароджуватися партизанський рух…

Володимир Жемчугов: Масштабно партизанський рух почав формуватися у вересні 2014 року, коли українські війська прийшли звільняти міста Красний Луч та Антрацит. Коли почалися криваві бої, українська армія стала відступати і ми побачили весь цей жах, як російські найманці знущалися з нашими полоненими, вбитими, то зрозуміли, що це звірі і їх треба вбивати.

Валерія Подкіч: Вам відомо, скільки осередків опору на той час сформувалося?

Володимир Жемчугов: В Луганській області не так було багато партизанських осередків, в Донецькій було більше. Ми називали один одного — партизани і підпілля. У підпіллі було дуже багато людей, які хотіли допомагати збором даних про пересування російських військ, про зрадників і так далі. А воювати зі зброєю в руках могли одиниці, адже цивільному дуже важко перейти межу і вбити іншу людину, навіть якщо це ворог.

Валерія Подкіч: Якою була ваша перша операція?

Володимир Жемчугов: Спершу ми почали надавати дані українським військовослужбовцям, але вони ставились до нас насторожено, адже багато на той час було зрадників, тож зброєю вони нам не допомагали. Тож спочатку зброю і набої ми купували у росіян. У 2014 вони АК продавали за 200 доларів, а пістолет Макарова за 700, бо був великий попит серед цивільних. Коли українські війська почали відступати від Красного Луча та Антрацита, кілька десятків українських військовослужбовців відстали. Російські найманці, які базувалися в наметовому містечку біля селища Усінськ, збирали на полях пошкоджену військову техніку і шукали українських солдатів. Ми вночі приходили до цього ворожого табору, розстрілювали кілька обойм і втікали.

Валерія Подкіч: Коли ваша діяльність набула офіційного статусу?

Володимир Жемчугов: Із 2014-го по всіх операціях я вів документацію, робив звіти. І коли наприкінці року почали реєструвати добробати в ЗСУ і МВС, я теж привіз у Київ ксерокопії паспортів товаришів і дані про всі операції. І з 2015 року ми були в складі ЗСУ. І коли мене президент нагороджував, в моїй анкеті було вказано, що я брав участь у 30 успішних партизанських операціях у 2015 році.

Валерія Подкіч: У яких прифронтових містах на той час було найбільше підпілля і вияв проукраїнської позиції?

Володимир Жемчугов: За проукраїнську позицію людей катували і вбивали, тому всі здебільшого мовчали. Але дуже багато людей у 2014-2025 роках допомагали нашим військам, зокрема розвідданими.

Валерія Подкіч: Я знаю, що ви допомагали нашим підрозділам і під час оборони Донецького аеропорту…

Володимир Жемчугов: З Росії через Іловайськ до Донецька тягнуться залізничні колії. По цій залізниці завозили звідти багато боєприпасів. Щоб якось допомогти нашим військовим, ми зробили марш-кидок до Іловайська і підірвали там залізницю, щоб хоч на якийсь час припинити постачання боєприпасів.

Валерія Подкіч: У вересні 2015 року ви вирушили на чергову операцію і цей день виявився для вас фатальним. Що тоді сталося?

Володимир Жемчугов: У мене було завдання замінувати лінію електропередач, яка йшла з Росії на територію Луганського військового аеродрому. До нас надійшла інформація, що росіяни намагаються вночі перекинути літаки на цей аеродром. Після замінування я звернув із траси Ростов-Краснодон-Луганськ, бо по ній рухалася колона з боєприпасами, щоб мене не побачили, і пішов в інший бік. Так я втрапив на старе мінне поле, де підірвався на розтяжці. Я не хотів потрапити у полон, тож важкопоранений вирішив виповзти на трасу, щоб мене переїхала машина. Але мене побачили і відвезли в лікарню. Обстежуючи місце вибуху, росіяни знайшли там мою шапку, побачили кривавий слід на полі, по якому я повз, і тоді звинуватили мене в тому, що я український диверсант. Одразу після операції мене залякували тортурами, намагаючись отримати якусь інформацію. Коли я не повернувся, а до мене додому приїхали з обшуком, товариші зрозуміли, що щось сталося, і встигли виїхати. Ніхто не потрапив у полон і я нікого не зрадив.

Валерія Подкіч: Внаслідок вибуху ви втратили руки та зір і дістали чимало інших ушкоджень, як вам вдалося зберегти жагу до життя і вижити в полоні?

Володимир Жемчугов: Я розумів, що втратив здоров’я, до того ж боявся, що зламаюсь і здам когось із товаришів, адже щодня відбувалися допити, тож вирішив покінчити із життям. Я вирішив пошкодити крапельницю, щоб повітря потрапило у вену і щоб все це припинилося. Але поряд зі мною завжди в палаті було двоє озброєних людей, і хоча це була ніч, вони побачили це і прив’язали мене до ліжка. До того ж лікарі сказали, що не дадуть мені цього зробити, адже моя дружина теж медик, тож вони боялися звинувачень у свій бік. Після цього я спроб не повторював.

Валерія Подкіч: Наскільки важким був шлях до відновлення?

Володимир Жемчугов: Я рік був у полоні. Щоб зламати, мене, сліпого та без рук, тримали в Луганській в’язниці разом із кримінальними злочинцями. Це дуже на мене вплинуло. До того ж у 2016-2017 роках наші психологи тільки вчилися лікувати військових, і якби поруч не було б родини і друзів, я б не відновився.

Валерія Подкіч: Але ви вдома не засиджувалися і долучилися до захисту країни вже на інформаційному фронті…

Володимир Жемчугов: Після лікування в Німеччині, де мені повернули частково зір, зробили протези, я зрозумів, що можу жити повноцінним життям і почав приїздити в школи і пропонувати директорам закладів провести зустріч і розповісти дітям про війну. У 2018 році мене запросили у Міністерство інформполітики, де я займався національно-патріотичним вихованням у закладах вищої освіти. І зараз ми робимо проєкти з національно-патріотичного виховання у школах для учнів 5-11 класів.

Валерія Подкіч: На вашу думку, на якому рівні нині військово-патріотичне виховання молоді в Україні?

Володимир Жемчугов: Здебільшого освітня програма залишилися ще після проросійського міністра освіти Табачника. Ми і досі не можемо зламати перепони, які він встановив. До того ж ще й додалася пандемія. Але коли освіта стала дистанційною, ми почали робити інтерактивні проєкти. Зараз ми створили відеоконтент під назвою «Діалоги про війну». Створили методички для вчителів та відповідне відео. У лютому плануємо презентацію. Тиждень тому відбулася нарада за участі представників Міністерства внутрішніх справ, Мінветеранів та Міносвіти, щоб створити програму військово-патріотичного виховання. Мене запросили долучитися до розробки цієї програми.

Валерія Подкіч: Нещодавно був ухвалений Закон України «Про основи національного спротиву». На вашу думку, чи були передумови затвердити його законодавчо раніше?

Володимир Жемчугов: На мою думку, у 2014-2016 роках потрібно було вирішувати дуже багато інших нагальних питань: з озброєнням, формуванням підрозділів і так далі. А щоб перейти до проблем у тилу, потрібен був час. Піднімалося це питання ще два роки тому, але дуже добре, що хоча б зараз в нас з’явилися офіційні партизани, які будуть юридично та економічно захищені.