Проєкт Donbas Frontliner — інтерактивно та мобільно про події на лінії фронту
Про ідею створення та розвиток репортерського медіа на лінії фронту Donbas Frontliner в ефірі Армія FM розповіли його учасники — військовий фотограф Андрій Дубчак, журналістка, письменниця та парамедик Олена Максименко та репортерка Єва Фомичева.
Donbas Frontliner — незалежне репортерське медіа про військовий конфлікт та гібридну війну РФ проти України. Одна з його головних інновацій — інтерактивність. Тобто репортери завжди на зв’язку через Facebook та Instagram. Вони анонсують свої поїздки та теми. Таким чином завжди можна ставити питання через репортера, уточнити, порадити та підказати.
Наталія Шмарко: Тож як виникла ідея створення такого медіа?
Андрій Дубчак: Я досить давно працюю як репортер, стрімер, фотограф, і в якийсь момент чітко розумів, що бракує медіа, яке працюватиме на лінії фронту для соціальних мереж інтерактивно. Ідея реалізувалася за допомогою проєкту «Спільнокошт» фонду «Відродження». Ми вже тричі їздили на фронт у дво-тритижневі відрядження, щоб показати повну картину регіонів.
Наталія Шмарко: Хто входить до складу вашої команди?
Андрій Дубчак: Мої напарниці — Олена Максименко та Єва Фомичева займаються написанням текстів, фотографією та соцмережами. Я, окрім перерахованого, опікуюсь ще й координацією проєкту.
Наталія Шмарко: Андрію, на вашу думку, наскільки такий проєкт актуальний нині для України?
Андрій Дубчак: Ми через фото, відео та текст висвітлюємо події не лише українською, а й англійською мовами, тож нині ми чи не єдине джерело англомовної інформації в реальному часі для закордонних аудиторій.
Наталія Шмарко: Олено та Єво, як ви прийшли в проєкт і вирішили допомагати нашим армійцям?
Єва Фомичева: Із «Фронтлайнером» я з цього літа. Давно хотіла працювати з темою війни. Коли знайшла Андрія, запропонувала свою допомогу. У вересні була у відрядженні з колегами, і це мій перший досвід роботи на фронті.
Олена Максименко: Темою війни займаюсь із 2014 року. Для мене питання полягало в тому, як я можу бути корисною. В 14-му році намагалася піти в Збройні сили бійцем, мене нікуди не взяли, тож вивчилась на парамедика, приїхала в добробат. Але оскільки в мене була камера, комп’ютер і відповідний досвід роботи, а парамедиків у 15-му році вистачало, то мені запропонували висвітлювати діяльність батальйону. Через рік я почала їздити на фронт як воєнкор, співпрацювала з різними виданнями. Коли торік мені Андрій запропонував приєднатися до проєкту, я погодилася без вагань, оскільки в мене була пауза в поїздках на фронт і дуже хотілося повернутись до цієї теми. Крім Donbas Frontliner, пишу для інших медіа, але це теж ветеранська тематика.
Наталія Шмарко: Прочитала на сторінці Donbas Frontliner, що усі фотографи, які знімають постріл гармати, мріють зафіксувати момент виходу снаряда зі ствола. Наскільки я розумію, таке під силу навіть не усім професіоналам, де навчитись мистецтва?
Андрій Дубчак: Хто хоче, той навчився. Я фотографією зацікавився під кінець Майдану і все дізнавався з інтернету, практики і Київської школи фотографії.
Єва Фомичева: Для мене фотографія — це захоплення з дитинства, яке зараз переростає в щось більш ґрунтовне і масштабне.
Наталія Шмарко: Якщо проаналізувати роботу в проєкті Donbas Frontliner, що дається найважче?
Андрій Дубчак: Репортерство — це не просто поїхав і зробив фото, адже треба десь знайти гроші, спланувати, в поїздці ризикувати життям. Дістатися по вбитих дорогах до передових позицій і потрапити на них — теж важко. А далі — сфотографувати, обробити. Скрізь, де є загострення на фронті, ми намагаємось потрапити, щоб передати інформацію аудиторіям України та світу.
Олена Максименко: А для мене — це вигорання. Ледь не в кожній поїздці я собі обіцяю, що це буде востаннє, хоча я дуже люблю роботу і викладаюсь сповна. Як інтроверту, перебувати постійно з людьми мені важко, але все одно розумію, що буду їздити далі. Мені часто доводиться працювати і з жертвами насильства, і з людьми, які пройшли полон, якийсь час здається, що я вже емоційно зашкарубла, але потім прориває.
Наталія Шмарко: У вас чимало фото не тільки бійців зі зброєю, під час виконання завдань, а й армійців із тваринками.
Андрій Дубчак: Лінія фронту — це життя, це люди передусім, а не зброя і постріли. Зазвичай це закриті чоловічі колективи, які довго перебувають на позиціях. І там вони займаються, серед іншого, буденними речами: пранням, приготуванням їжі, копанням окопів. А щоб була якась розрада, люди заводять домашніх улюбленців.
Наталія Шмарко: Які плани щодо розвитку проєкту Donbas Frontliner?
Андрій Дубчак: Проєкт набирає обертів. У плані масштабування до двох команд, які працюватимуть вздовж лінії фронту з цивільними, також передбачене соціологічне дослідження регіонів щодо вибухонебезпечності.
Наталія Шмарко: Чому обрали саме такий формат роботи — багато фото і короткий текст?
Андрій Дубчак: Загалом це тренди соцмереж. А ми ще й робимо це інтерактивно. Коли їдемо на лінію фронту, досить часто, особливо в Інстаграмі, запитуємо в читачів, що дізнатись у військових, що показати в певному населеному пункті. І вони розповідають про проблеми та дають контакти людей.
Наталія Шмарко: Фотографії, які робить ваша команда, представлені на різноманітних виставках, які з них можна відвідати нині?
Андрій Дубчак: Ближчими тижнями буде відкрито виставку у Харківському національному університеті імені В. Каразіна «Донбас. Лінія фронту». Думаю, це буде цікаво українським та іноземним студентам, бо в Харкові насправді дуже мало знають про війну. Та й загалом в Україні, на мою думку, бракує не сухої статистики, а картинки життя звідти.
