Російські міфи завоювання Криму

Російські міфи завоювання Криму

Історик Сергій Громенко в ефірі Армія FM розповів про російські міфи завоювання Криму.

 

 

 

 

 

 

 

Андрій Давидов: Коли цей міф почав зароджуватися? В російській імперії чи вже в радянському союзі?

Сергій Громенко: Спочатку треба окреслити часові рамки того періоду, про який ми будемо говорити. Насправді Крим в мілітарній історії росії це такий контрапункт, з одного боку. Точка без якої взагалі не можна російську воєнну історію представити, а з іншого боку точка через яку росія постійно спотикається і падає. За великим рахунком почалося це ще в 16 столітті. Перший раз цей міф почав з’являтися коли росії вдалося просунути свої кордони до Криму та готуватися до його першої анексії ще в 1783 році. Кінець 18 століття — час появи російсько-кримського міфу, який полягав у тому, що росія несе світло, а Крим це дика орда окрім пограбування росії більше нічого не вміє. Росіяни удавали, що нічого не завойовують, а повертають своє та залучають диких татар до цивілізації.

Якщо дивитися на 21 століття, то цей міф обріс іншими додатками, але своєї суті так і не змінив.

Андрій Давидов: Протягом 19 століття Крим відігравав роль в турецько-російських війнах?

Сергій Громенко: Звісно. В 19 столітті ключовою темою постає кримська війна та облога Севастополя, яку росія програла. Зрозуміло, що російська пропаганда вигадувала історії про героїчну битву проти переважаючих сил ворога. Севастополь, вважається містом слави російських моряків, саме з цієї облоги. В цей самий період з’являється тенденція зараховувати до російської слави усіх хто бився під російськими прапорами, без розрізнення національної чи культурної приналежності.

Наприклад, матрос Шевченко, очевидно за прізвищем був українцем. Якщо ми подивимося на всі ці картинки нижніх чинів, які там здійснювали героїчні подвиги під час облоги Севастополя, то ми побачимо, що більшість носить виразно українські прізвища. Абсолютно зрозуміло, що для рекрутації флоту набирали українців з приморських губерній, бо вести росіян з центру, які ніколи в житті моря не бачили було безглуздо. Українці становили до половини складу флоту, очевидно, що вони були й серед сухопутних захисників. Але всіх їх підгребли під «русськую славу». Взагалі, ще з тих часів ми бачимо неготовність російських військ до ведення бою.

В одному з епізодів кримської війни, коли російські війська мали деблокувати Севастополь на картах все було ідеально. Вони мали перейти Інкерман, вдарити в тил англійців та французів та Севастополь уже був би убезпечений. Але коли вони почали йти, місцевість не відповідала мапам, російські війська втратили темп, їх оточили та розстріляли. Росія не була готова до війни з високотехнологічно розвиненим противником, яка закінчилася саме затопленням російського флоту.

Вишенька на тортику — це їх антитатарська пропаганда, дуже серйозна. Коли Севастополь все ж таки втратили, тоді стали шукати винних, ними стати кримські татари, тому що вони приєднувалися до своїх одновірців турків. Кримських татар почали ще більше пригнічувати. Дійшло до того, що протягом десяти років після поразки у війні кримських татар іммігрувало з Криму більше, ніж в Криму взагалі залишилось. Концепт героїчної оборони Севастополя та концепт татар зрадників — результат заселення росіянами півострову.

Андрій Давидов: Скільки часу знадобилося росіянам на відновлення Криму, саме як військової фортеці?

Сергій Громенко: Перші 20 років про відновлення не йшлося. Для Криму це пішло на користь, бо його відновлення відбувалося як курорту. А вже потім зрозуміло, що наприкінці 19-го, на початку 20-го століття відбувалася нова мілітаризація Криму і Севастополя також. Навіть в Миколаївні був дуже великий розвиток флотобудівничого комплексу. Відбулась поява броньованих кораблів на Чорному морі, хоча вже на початку першої світової війни виявилося, що вони не зробили, те що хотіли зробити, їх флот показав себе не з кращого боку.

Андрій Давидов: З чим була пов‘язана поява нових міфів?

Сергій Громенко: В російському дискурсі немає місця національним революціям на території колишньої російської імперії, а є червоні, які за все хороше та всі інші хто проти них. Дуже багато фрагментів з історії росіяни просто ігнорували, удавали, що того усього не було. В Криму «білий» спротив тривав найдовше в європейській частині росії. Подоланням Врангеля і завоюванням Криму у 20-му році в офіційній радянській історіографії війна закінчувалася. Радянська війна в Росії закінчується перемогою, от дивіться, ми все захопили, завоювали, ми всі молодці, Врангель втік піджавши хвоста. Факт того, що війна тривала ще протягом року, щонайменше, влада приховувала.

Андрій Давидов: Останній великий міф, який пов‘язаний з "великою вітчизняною війною", там все просто просякло Кримом та обороною Севастополя.

Сергій Громенко: Важко знайти таку концентрацію міфів навколо Криму за такий період (з 1941 по 1945 рік). Почнемо з того, що росіяни зосереджували переважаючі сили в Криму та проводили маневри з десантування. Вони кажуть, що вони не готувалися нападати на Гітлеру, але з тих маневрів, які проводилися в Криму очевидно, що вони готувалися до наступу, а до оборони не готувалися. Навіть після того, як німці напали на радянський союз, Крим з суші не був готовий до оборони.

Москва — нещодавно потоплений ракетний крейсер, перед тим так був названий лідер есмінців, теж один з найбільших кораблів чорноморського флоту, на початку війни в 41-му році прибув до Румунії, щоб її обстріляти, де його румуни і потопили.

Оборона Севастополя 41-го, 42-го тривала менше, ніж так звана перша оборона, хоча ми знаємо, що там ще в роки громадянської війни в Криму були менші оборони. Якщо перша оборона була завершена чесно, вони програли та відступили. В 1942-му році завершилося все геть інакше, тоді літаки й підводні човни вивезло командування чорноморського флоту, а понад 80 тисяч солдатів просто кинули напризволяще. Натомість вони вивозили партійні архіви підводними човнами, про що є свідчення очевидців. Це все і не вдалося, були колосальні втрати. Програли вони ганебно. Хоча немає претензій до солдатів і матросів, які боронили місто належно.

Ще один міф про Крим, мовляв, радянський народ боронив Крим аж півтора року, а вигнали німців з Криму усього за 17 днів. Насправді визволення Криму, вигнання нацистів з Криму почалося восени 1943-го року, загрузло, а потім відновилося у квітні 1944-го. Навіть мови не може бути, що радянські війська вигнали нацистів за 17 днів. Це просто маніпуляція цифрами.

Ялтинський міф про переділ світу, що Сталін отримав карт-бланш на те щоби впорядкувати світ так, як він хоче, що європейці йому віддали Європу та Азію за його вступ проти війни в Японії. Насправді це було не так. Була досягнута складна система компромісів, щодо влаштування Європи після нацистського панування. Сталін тупо кинув усіх своїх союзників. Він погодився на коаліційні уряди, на змішані напівдемократичні правління, а результаті просто протягом 1945-1947 років, він кинув своїх союзників, заарештував провідних не соціалістів, влаштував репресії, розбив підпілля та нав’язав комуністичний лад всім до кого міг дотягнутися. А там де до компромісу не дійшло, то там була війна громадянська.

На Крим припадають декілька злочинів проти людства, що дійшли до геноциду. Це передусім депортація кримських татар в 1944 році, а також депортація інших народів, починаючи з 1941 року.

Останній сплеск радянської історичної міфології — 2014 рік. Про те що всі зустрічали з прапорами, з квітами й кашами польовими, що жодного пострілу не було, що жодної краплі крові не пролили. Тут вже навіть розвінчувати нічого. Усі в курсі того, як все у 2014 році відбувалося, не кажучи про те, що там відбувається сьогодні.

Крим від самого початку був розмінною монетою в боротьбі між новими демократами, на чолі з Єльциним, зі старими імперіалістами з Жириновським. Якщо Єльцину була об’єктивно вигідна незалежна Україна, він її підтримував, то проти нього вступала оця вся зграя у Верховній раді росії, яка спала і бачила повернення Криму. В 1992 році скасували 54 указ про передачу Криму. В 1993 році ухвалили окремий закон визнання Севастополя федеральним містом російської федерації. Тоді вся ця нісенітниця не перейшла в розряд серйозного протистояння, хоча в 1992 році відбувалися сутички між українцями й росіянами. Росіяни намагалися зломити український рух в Криму доходило до масових побоїщ.

Але в 1994 році росія почала чеченську кампанію і стало раптом не до Криму. А Україна навпаки направила туди Національну гвардію, зуміла переломи настрої в кримському елітному середовищі, виступивши проти проросійського президента Криму. Так і дійшло до того, щоб в 1997 році був ухвалений договір про дружбу між Україною та росією та кримське питання було зняте з порядку денного. Ще у 2008-му році путін в інтерв'ю німецькій кампанії казав, що це питання закрите і переглядів бути не може, але ми усі бачимо чого вартують його слова.