Бригадний генерал Володимир Шведюк: Зараз у нас потужні Збройні Сили європейської держави із загальнолюдськими цінностями

Про те, як змінилися Збройні Сили України за понад 30 років та про зміну тактики окупантів від пафосно-показової до відверто боягузницької, кореспондент АрміяInform поспілкувався із начальником штабу одного із угруповань наших військ на східному напрямку бригадним генералом Володимиром Шведюком.

— Володимире Петровичу, із чого розпочалося ваше військове життя?

— Можливо, мій армійський шлях досить типовий. Так, батько був військовим, служив у танкових військах. Я пішов його стопами, закінчив у 1990 році танкове училище. Розпочав службу у Німеччині, в складі частини, що входила до Західної групи військ. Після набуття Україною незалежності, у 1992 повернувся на Батьківщину.

Мабуть, мій офіцерський шлях також є типовим: командир танкового взводу, потім командував ротою і так до генеральських посад.

— Пане бригадний генерале, як за понад 30 років на ваших очах змінилися Збройні Сили України?

— Зміни відбулися просто кардинальні. Військо пройшло від совкової армії з її відповідними масштабними показухами до сучасних підходів у плануванні бойових дій, де важливе життя і здоров’я кожного солдата.

Повірте, мені є з чим порівнювати і можу дати реальну оцінку цим перемінам.

По-перше, змінився менталітет. Раніше відчувався якийсь стадний інстинкт: куди партія скаже, туди мають всі йти і армія зокрема. Наразі ж у нас потужні Збройні Сили європейської держави з загальнолюдськими цінностями.

У цій широкомасштабній війні з орками, мушу сказати, що там вся та совковість залишилася у повному наборі: з однопартійним менталітетом, вірою в похилого диктатора, унікальному вмінні постійно наступати на ті ж самі граблі тощо. Це видно по тій же переправі у Білогорівці, де ми знищили 2 батальйонні тактичні групи ворога. Вони валили великим натовпом і їхні командири просто не хотіли трішки подумати. Вони людей зовсім не бережуть. По техніці ж вважають, що вона головніше за живих солдатів.

— Володимире Петровичу, у 2014 році ви жили в Криму і добре пам’ятаєте ті події. То чи змінилися загарбницькі апетити в московитів відтоді?

— У 2003 мене перевели до однієї із частин морської піхоти. Потім служив у береговій обороні. У 2006 моя душа військового не витримала великого скорочення армії та розпродажу військового майна. Тому вирішив звільнитися.

До 2014 перебував на державній службі та коли все сталося, ані граму не коливався і з дружиною виїхали із півострова до Чернівців.

Як не брехала москальська пропаганда про Крим-2014, але такої особливої масової ейфорії в кримців не було. Так, певна частина місцевих підтримувала окупантів і виходили із триколорами. Проте здебільшого кремлівські пропагандисти робили постановочну картинку.

Також знаю, як підступно росіяни обманули тих зрадників. Спочатку зробили виплати зарплатні та пенсій в 2 рази більше, ніж були в Україні. Кримці відразу відчули себе мільйонерами, сходили на так званий референдум. А після цього, ціни зробили російськими і ті зрадницькі гроші швидко знецінилися. То було першим дзвіночком, що треба задуматися. Згодом вони стали потихеньку прозрівати, але дорога назад була відрізана.

Зараз, коли по основних базах в Криму було завдано ударів, настрої кримців ще більше помінялися. З'явилися панічні настрої і вони не знають, куди діватися. Зрозуміло, що тим переселенцям, які приїхали із далекої росії, є куди тікати. А ось місцеві зараз не знають, що робити.

— Як далі, після повернення у 2014 на материкову частину України, складалася ваша військова доля?

— Я відразу почав оббивати пороги військкоматів. У першу та другу хвилі мобілізації мене не взяли. Та завдяки своїй природній настирливості таки домігся призову на військову службу.

На Львівщині пройшов відповідну перепідготовку та був призначений на посаду начальника штабу однієї із мотопіхотних бригад ЗСУ.

До речі, міняти роди військ було не так вже й складно. Бо я навчився розуміти військовий напрямок та пройшов відповідну фахову підготовку. Зараз себе однаково вважаю і морським піхотинцем, і просто піхотинцем, і танкістом.

— Пригадайте свій перший бойовий досвід під час російсько-української війни?

— Це було під Попасною. Наша бригада захищала це красиве місто і задля покращення тактичного положення ми вибивали противника із лісової місцевості. Ось там й відбулася наша перша маленька перемога над противником. Адже той ліс ми відібрали в окупантів дуже швидко і без особливих втрат для бригади.

Також там, під Попасною, я побачив та поспілкувався з першими військовополоненими, які «служили» в квазіутвореннях типу "лнр" чи "днр" і називали свою банду "6-м полком всєвєлікого войска донского". Пізніше я неодноразово зустрічав "ополченців" із цього терористичного формування. Звісно ж спілкувався з ними і хочу сказати, що орки вміють швидко міняти окрас: від "пафосного героїзму", коли стріляють по мирних кварталах, до "пухнастих кролів", після потрапляння до полону.

Можу навести невеличкий конкретний приклад, щоб було більш зрозуміло.

У 2016 на Луганщині ми взяли одного військовополоненого. Банально перепив горілки та вийшов на наші бойові позиції. Поки жадібно пив воду, то розповів, що в їхньому "полку" у першому і другому батальйонах перебувають здебільшого місцеві. Третій же "батальйон", що є більш тиловим, складається з російських найманців. Між ними постійно виникали сутички, адже "бойові буряти" любили відсиджуватися якомога далі від свисту українських куль.

Також колаборант зізнався, що він та його поплічники давно б здались в український полон, але бояться, що українці їм відплатять, бо руки по плечі в крові. А якщо податися кудись, у свій тил, то російські військові знайдуть і знищать без суду. Ось такі панічні настрої та низький моральний дух були в окупантів ще в далекому 2016.

— Розкажіть про окрему мотопіхотну бригаду імені Якова Гандзюка, керувати якою вам пізніше доручили?

— У нашій бригаді до 98% були мобілізовані воїни. При цьому офіцери пройшли або колись давно військову кафедру, або ж звільнилися зі служби десь років 15 до моменту повторного призову.

Ті часи мені дуже нагадують формування бригад нинішньої тероборони як окремого виду ЗСУ. Наша частина також була сформована з декількох батальйонів ТрО із трьох областей. Стрільби та етапи бойового злагодження проводили на полігонах і за пів року нашу бригаду було важко впізнати. Спочатку в нас техніка була із цивільного господарства. Все змінилося після прибуття першої МТЛБ. Ми відразу якось відчули потужність колективу і так поступово, крок за кроком, потенціал бригади зростав. Я й досі хвилююся за свою бригаду та радію успіхам цього багатотисячного колективу.

— Як і де ви зустріли 24 лютого цього року?

— Цей день я зустрів на посаді заступника командувача Сил територіальної оборони. Зранку мені зателефонував оперативний черговий і моя бойова робота розпочалася.

За розпорядженням командувача прибув на один із напрямків, де була Київська бригада тероборони. В цій частині ЗСУ я пробув майже місяць. При мені закінчилося остаточне формування цієї частини, наші воїни отримали сучасну зброю, завершилися всі необхідні заходи бойового злагодження. Тому цей колектив я також вважаю своїм рідним. Коли ж Київщину розбили по секторах оборони, то я передав наші підрозділи у підпорядкування керівникам секторів і отримав уже інше завдання.

Пригадую, і дуже приємно про це казати, що в той час до нас приходило багато добровольців-киян. Без досвіду, без підготовки, але очі горіли бажанням захищати Україну. Я пишаюся, що в наших ЗСУ так багато мотивованих захисників і захисниць України. При цьому, чим ближче окупанти підходили до столиці, то тим сильнішим було в нас бажання рвати ворогів на шматки.

Наприклад, коли орки вперше висадилися біля Гостомеля, то ми направили туди одну нашу роту. Там вони спільно з іншими підрозділами ЗСУ, Національної гвардії успішно вибили ворогів і повернулися в ППД зовсім іншими. Їхні обличчя опалила війна і своїм досвідом вони поділилися із молодими воїнами.

Звісно ж, на війні всяке бувало. Перед кожною відправкою до району бойових дій ми як командири спілкувалися із підлеглими. Завжди розуміли, що деякі з них можуть відмовитися від відрядження. Та, приблизно 99%, не вагаючись, вирушали за бойовим наказом.

— Чи допоміг ваш досвід формування Сил тероборони на східному напрямку бойових дій?

— Безумовно, нині у нашому угрупованні є чимало бригад та окремих батальйонів територіальної оборони. Скажу, що використання цих частин повністю себе виправдало. Дуже мужньо воюють місцеві бригади ТрО: Луганська та Донецька. Адже вони воюють на свій землі й добре знають кожний її метр.

Ось реальний випадок. Один хлопець, із місцевих, не мав шанцевого інструмента на позиціях. Так, з дозволу, буквально сходив додому і взяв лопату.

Хочу сказати, що відсутність підготовки наших воїнів, попри рід військ, мала місце лише в перші тижні широкомасштабного вторгнення. Тепер же всі приходять на посади за своїми напрямками, вчаться за відповідними програмами тощо. Все це певним чином піднімає бойовий дух. Адже якщо людина знає, що таке віддача автомата і знає тактику ворога, то вона вже відчуває впевненість.

— Що ви можете розказати про тактику дій ворога?

— Противник діє за старими радянськими стандартами. Чогось незначного вони таки навчилися, але все одно діють за статутами столітньої давнини.

У московитів було дуже багато "Білогорівок" на цій війні. Але противник все одно лізе по своїх же трупах туди, куди його гонить кремль.

Наприклад, ось орки провели вогневу підтримку атаки і я вже знаю, що вони далі будуть переносити вогонь у глибину нашої оборони. Тому відводжу свої війська. І росіяни б’ють по пустому місцю. Чомусь їм важко дається така проста річ, як вміння думати.

Інший момент, якось наш дрон супроводжував ведення вогню артилерією. Ми тоді добре насипали окупантам. Так ось декілька російських солдатів побігли в свій тил. Ми це добре бачили онлайн. До них під’їхав російський тигр, із якого вийшли їхні ж військові. Після короткої розмови, останні розстріляли дезертирів. Трупи ж навіть не подумали забрати. Все це записано на відео і всі, хто це бачив, були просто вражені.

До речі, за тими ж радянськими статутами, наступ відбувається за наявності співвідношення "3:1" на користь нападників і росіяни так й роблять. За стандартами ж НАТО, перевага має бути не менше ніж "6:1" і ми цього дотримуємось при плануванні своїх атак. Тобто, вже за цим фактом видно, як далеко відстали московити від сучасних поглядів на війну і як "цінують" життя своїх солдатів.

Не менш цікавий момент побудови самої атаки росіян. Спочатку йдуть їхні мобілізовані. Вони ціною власного життя виявляють вогневі точки, звідки ми ведемо по них вогонь і знищуємо бронетехніку. При цьому скільки загине росіян для кремлівських генералів не важливо. Потім уже за цим стадом йдуть кадрові військові. Проте останніх ми також успішно демілітаризуємо.

У діях ворожих танкістів зовсім не видно професіоналізму та злагодженості в складі підрозділу. Зовні здається, що вони лише імітують наступ, а насправді — дуже бояться нас.

— Як змінилася поведінка ворога за пів року бойових дій?

— На початку збройної агресії спостерігалася певна наглість. Вони намагалися чогось домогтися і думали пройти переможним маршем. Тепер у їхніх діях чітко проглядається нажахана обережність. Вони йдуть по своїх трупах, бо позаду себе відчувають небезпеку з боку своїх же. Тому часто топчуться на місці. Бо вперед просунутися не можуть і назад не можуть, бо розстріляють.

Також, якщо ще декілька місяців тому в них була певна перевага в артилерії, то нині, завдяки високоточній зброї від наших партнерів, ситуація помітно змінилася.

До речі, моральний дух росіян також падає швидкими темпами. Адже новини про знищення російських військових об’єктів, зокрема і в Криму, до окупантів доходять добре.

Наостанок скажу таку думку, що лише оборона, навіть успішна, не принесе перемоги, а шлях до перемоги прокладе наступ та повний розгром московитів. Тож ми — військові на всіх напрямках, робимо ті необхідні передумови для руху вперед, але дуже продумано, бо люди для нас все. Тому спочатку знищимо командні пункти, склади з боєприпасами, шляхи їхнього підвозу, а потім — підемо в наступ.

Я вірю, що близький той час, коли прикордонники не будуть із нами в окопах, а гордо стануть біля відповідних стовпчиків на держкордоні нашої держави.

Валентин Столярчук

Дмитро Горбунов