Чим більше контратак, тим більше буде піднесення духу, — сержант 30-ї ОМБр
Про бойовий шлях, загороджувальні загони вагнерівців та довіру на війні розповів Руслан на псевдо Кот. Він — сержант, виконувач обов'язків командира першої стрілецької роти 30-ї окремої механізованої бригади ім. князя Костянтина Острозького. Журналістка Армія FM Катерина Даценко разом із командою перебуває на Донеччині, де зараз підрозділ Руслана веде бойові дії поблизу Бахмута.
Катерина Даценко: Ви мали військовий досвід раніше чи здобували його вже під час широкомасштабного вторгнення?
Я перед цим був на контрактній службі 7,5 років, з 2009 по 2017 рік, і нас трохи навчали всього. По старій пам'яті щось згадував, але здебільшого все пізнається в бою.
Катерина Даценко: Де зустріли широкомасштабне вторгнення?
Зустрів у рідному Малині Житомирської області. Пішов одразу добровольцем воювати. Спочатку записали в роту охорони Малина. Коли були бойові дії біля самого міста, ми допомагали 10-й, 14-й і 44-й бригадам. Вони врятували наше місто, і ми їм дуже вдячні за це. Коли у нас стало спокійно, ми вирішили з нашим взводом піти далі. Нам запропонували піти в 30-ту бригаду, ми погодилися усім взводом. І далі продовжили вже військові дії у 30-й бригаді.
Коли ми перевелися, спершу була підготовка, потім ми поїхали на Вугледарську ТЕЦ. Там здобули перший справжній бойовий досвід. Потім нам відвели трохи часу на відпочинок. І вже влітку ми поїхали на Ізюмський напрямок. Понад місяць пробули там, потім пішли в контрнаступ, трохи позачищали села, і нас перекинули на Бахмутський напрям. Тут ми стояли майже до нового року. І після перепочинку — знову в бій, знову на Донеччину.
Катерина Даценко: Якщо ви були на різних напрямках, то чи відрізняється тактика росіян залежно від регіону на різних напрямках?
Дуже відрізняється. На Харківщині вони задіяли мало піхоти, але дуже багато техніки. На Донеччині було дуже багато піхоти, вони просто йшли хвилями. Хлопці без відпочинку відбивали штурм за штурмом. Коли ми були на Харківському напрямку, не було чути по перехопленнях, що є заставні загони, а тут (на Бахмутському напрямку) ми чули, що йшла хвиля вагнерівців і їх їхні ж не пускали їх назад. Вони знали, що якщо не займуть потрібну ділянку, свої ж їх і розстріляють.
Катерина Даценко: Кажуть, противника недооцінювати не можна, а як ви б охарактеризували росіян?
Вони готувалися, щоб на нас напасти не рік і не два. Там є дуже багато навчених людей. Там теж є професіонали, просто я не розумію, звідки в них стільки агресії, щоб нападати на нас.
Катерина Даценко: Яка зараз інтенсивність боїв у Бахмуті?
Позиційної війни вже давно немає. Навіть за годину окоп може переходити з рук у руки. Саме на цей період часу дуже висока інтенсивність бою. Погода теж впливає на інтенсивність бою. Коли сонячно, наші пташки можуть здійматися і бачити дії противника. Коли багнюка, наш автотранспорт не завжди може проїхати. Не завжди можемо використовувати бронетехніку для перевезення особового складу, бо вона дуже гучна. Ми використовуємо цивільний автотранспорт, але він після дощу не завжди може проїхати.
Катерина Даценко: Що значить бути старшим на позиції?
Старший визначає зону відповідальності кожного військовослужбовця. Як правильно вести вогонь, де орієнтири противника і як правильно облаштувати позиції і правильно вести розвідку.
Катерина Даценко: На позиції мають бути перевірені люди, які б в разі потреби прийшли на допомогу. Чи важко здобути довіру на передньому краї?
Ти не можеш відправити людину на нуль без довіри: людина має довіряти мені, я — їй. Під час ротації ми намагаємося, щоб було 50% досвідченого особового складу і 50 % новачків, які набувають досвіду. І таким складом нові люди здобувають досвід, старші їх підтримують, розповідають, мотивують.
Катерина Даценко: Як швидко адаптуються новачки і що потрібно знати бійцю, щоб підготуватися морально?
Найважчий — перший бій, перший контакт із ворогом. І тут важливо, щоб поряд був досвідчений військовий, який підкаже, підтримає, щоб не було паніки. Морально це важко. У нас є замполіт роти, який працює з особовим складом. Людей, які морально не загартовані, ми намагаємося тримати у сильному колективі і таким чином підтримувати.
Катерина Даценко: Чи є у вас кодова мова, щоб за потреби можна було передати інформацію?
Звичайно. Ми тільки заходимо на нові позиції, все це одразу обговорюємо. Перевіряємо, скільки речей треба взяти, робимо орієнтири, де перебуває противник, де повинні стояти бійці, які слова говорити при надзвичайних ситуаціях і так далі. Є основна таблиця розмовна, і є таблиця, яку знають тільки командири. Усім потрібно знати цю переговорну таблицю. Вона невелика, тож її легко запам’ятати.
Катерина Даценко: Наскільки складно визначити на слух тип снарядів, які застосовує ворог?
Коли ви постійно там, ви знаєте, як вони вибухають, наскільки довго летять. Якщо танковий снаряд — спершу вибух, а потім вже чуєш звук. Великокаліберну стволку ти вже чуєш, як вона підлітає, а 120-й і 82-й — ти чуєш вихід і прихід, і ти можеш прорахувати, наскільки далеко він від тебе. І потім передаємо дані аеророзвідці, вона перевіряє. І можемо туди щось навести і також відповісти.
Катерина Даценко: Чи був під час служби момент, коли ви зрозуміли, що точно на своєму місці?
Було піднесення на Ізюмському напрямку. Була контратака. Нас раптово вивели з позицій, дали 24 години на відпочинок — і ми пішли вперед. Куди йдемо не знали, але ми були раді йти вперед. Ми розуміли, що звільняємо свою землю. Це морально підтримувало всіх. Тож чим більше буде контратак, тим більше буде піднесення духу.
Катерина Даценко: Що допомогло під час Харківської наступальної операції переломити перебіг бойових дій?
Раптовість, адже вони не чекали, що ми підемо у наступ. Ми стрімко прорвали оборону — і вони зловили паніку. На деяких ділянках ми не могли їх навіть догнати. І вони не просто побігли, а покидали техніку, навіть робочу, якою ми потім користувалися.
Катерина Даценко: Коли більше переваг: під час оборони чи під час наступу?
Коли противник просто біжить, у нас немає великих втрат. Як тільки ми прорвали оборону, вони почали просто втікати. Командний пункт не встиг їх перегрупувати. Можливо, і командири втекли в перших рядах. Тож усі сподіваються на новий контрнаступ.
Катерина Даценко: Що ви сказали дружині, коли пішли на Велику війну?
Я сказав, що по місцю служби воюю. Дружина була вагітна, і десь на початку березня ми завезли її за кордон. Коли вона дізналася, що я пішов далі, то вже було пізно щось говорити. Як тільки я на зв’язку, я одразу їй дзвоню, а дружинам побратимів, щоб заспокоїти.
Катерина Даценко: Що б ви порадили цивільним?
Я хочу сказати, щоб чоловіки навчалися військової справи, бо нам теж потрібно перепочити, не так фізично, як морально. Нам треба побачитися із рідними. Моїй доньці скоро рік буде, а я її бачив тільки двічі.
Катерина Даценко: Як ви думаєте, чому українці незламні?
Ми захищаємо свою землю, свої родини. Я знаю, чому я тут — у мене малі діти, батьки, дружина. Я захищаю в першу чергу свій дім.
