Історія порятунку родини Чернишових зі стратегічного населеного пункту на Харківщині

Про життя у погребі, події на Харківщині у березні 2022 року та силу взаємодопомоги на Армія FM розповіла Тетяна Чернишова, яка разом із родиною змушена була рятуватися від війни у Туреччині. 

В село Довгеньке, що на Харківщині, родина переїхала з Донецької області у 2011 році. Чоловік Тетяни Чернишової Борис потребував лікування та зміни кліматичних умов після вибуху, що стався на шахті, де він пропрацював понад 37 років.

За словами Тетяни, повномасштабне вторгнення вони зустріли у селі. Їм зателефонувала онучка, яка мешкала разом із мамою у Харкові. Але якраз 24 лютого дівчинка залишалася під наглядом сусідів, адже її мама саме була по роботі в Полтаві:

— Тому дочка намагалася повернутися в Харків. Вийшло домовитися з продуктовою машиною. Підвезли її до метро, тоді почався обстріл, і в метро її практично занесли люди. Доки дочка не зустрілася з онучкою, ми весь час були на зв'язку. Щоб не розрядився телефон, то смайлики скидали і розуміли, що все добре. Потім, що зв’язатися, ми підіймалися на горище.

Як розповіла жінка, донька з онукою виїхали на початку березня, а вони з чоловіком все ще перебували в селі, де поки було спокійно:

— У Харкові вже були дуже значні обстріли. Дівчата не могли навіть до залізничного вокзалу доїхати, таксисти просили великі гроші.  Там був узбек, який тримав овочевий магазин, він також із родиною ховався в підвалі. От він зі свого магазину все людям роздав. Нашим дівчатам дав апельсини та яблука і разом зі своєю родиною вивіз їх на вокзал.

Зі слів Тетяни, донька з онукою ще добу чекали потяга. Врешті волонтери допомогли їм виїхати в Одесу, а потім через Молдову вони потрапили у Стамбул. Вже у Туреччині довелося збирали кошти, щоб заплатити перевізнику:

— А ми й далі були в селі. Наше село так географічно розташоване, що вважається дорогою на Донеччину, і воно так високо, що в роки Великої Вітчизняної війни також вважалося стратегічним населеним пунктом. Ми з дому бачили, як обстрілювали Ізюм, як все вибухало. Це було так страшно. А коли дійшли й до нас, то ми ховалися в погребі.

Швидко не стало світла, газу та води. Рятував колодязь. Люди ділилися водою, щоб напитися самим і напоїти худобу. Їжу готували на пічці. І продуктів вистачило б, якби не обстріли:

— В погребі на той момент ми просиділи понад 2 тижні. Було холодно, волого, вже почало ламати кості. Обстрілювали дуже сильно. Обстріляли навіть агрофірму поруч, мабуть, сприйняли трактори за військову техніку. Обстрілювали мирне населення, бо в нашому селі ніколи не було військових частин.

25 березня чоловік наказав швидко збиратися, поділилася спогадами Тетяна, шкода було залишати домівку, але життя було важливішим. Старенька "копійка" подружжя на пагорбах глухла, їм допоміг односелець, який вивозив онуків:

— Вони до останнього виїздити не хотіли. Його зять був у теробороні, він пізніше загинув, без батька залишилися 5 дітей. От цей чоловік нам і допомагав їхати, але пізніше ми кинули машину, бо йшла велика ворожа колона техніка, ми переживали, що нас переїдуть. І нас підібрали хлопці. Уявляєте, вони двічі на день їздили у зруйновані села доїти покинуту худобу та годувати домашніх тварин. Ризикували своїм життям.

Перш ніж потрапити на залізничний вокзал у Барвінковому, подружжя побачило не одне стерте з лиця землі село. Далі була електрична до Лозової, потім до Львова, а звідти вони вирушили до доньки у Стамбул:

— Головне, щоб був мир, але нервова система навряд чи відновиться. Навіть зараз під час грому ми лякаємося. Якось онучка гуляла з новими друзями і почалися салюти. Вона впала і накрила голову. Всі почали сміятися. Потім вона пояснила чому так зробила, то ніхто більше не сміявся, але дитина отримала велику травму.

Як каже Тетяна, ці події залишаться в пам’яті назавжди. Чимало друзів по всьому світу жінка заблокувала через їхню позицію щодо війни.