Командир спецпідрозділу ГУР МО Шаман про перші дні вторгнення

Командир підрозділу спеціального призначення ГУР МО з позивним Шаман розповів журналістам Військового телебачення України про один з боїв у Гостомелі, про моральні якості російських солдатів, про оборону Києва та ще багато цікавого.

Я не легендарний розвідник. Я — збірний образ: я — це мій підрозділ, і мій підрозділ — це я. В моєму підрозділі набагато легендарніші люди. Всі їх знають, знають позивні Філософ, КД, Вітязь. І противник чує в ефірі ці позивні. Це тільки декілька я назвав. Я назвав тих, хто не боїться розголосу, а, навпаки, хотів би, щоб хтось набрався сміливості і прийшов до них з'ясовувати стосунки. Я не є легендарним. Моє завдання — забезпечити цих хлопців, піклуватися про них. Скажу, що це тяжко зробити на даному етапі, тому що активні бойові дії не залишають часу на формальності. Складається образ можливо тому, що частіше звучить в ефірі, частіше всі чують. Але моя робота схожа на адміністративну, такий собі менеджер середньої ланки. І хочу, щоб всі запам’ятали: не Шаман легендарний, я просто особистість, яка взяла на себе відповідальність. Треба пам'ятати всім і командирам зокрема: ти сильний рівно настільки, наскільки сильний найслабший із твоїх воїнів. І коли в підрозділі слабких не залишається, підрозділ стає легендарним.

Про життя до війни і особисту мотивацію

Я не кликав їх сюди, жив гарним життям, як і більшість українського працьовитого суспільства. А загарбника міг кликати тільки маргінал, який палець об палець не вдарить, щоб себе забезпечити. Вони на окупованих територіях у поліцаїв підуть. Чекають того шансу на все життя, щоб краще зажити.

Я жив нормально, було все необхідне для комфортного життя. Як у Висоцького: «не понукал, не помыкал; спины не гнул — прямым ходил». Загарбник прийшов і забрав це все, змусив знову влаштовувати собі нормальне життя. Я воював на Донбасі. І після моєї війни на Донбасі, в якийсь період часу звільнявся зі Збройних Сил, я вирішив, що пора будувати нормальне життя. Як тільки я побудував, противник прийшов і знов забрав, що в мене було. Мені це вже набридло. Тому звертатись до противника я не буду. Я просто буду вбивати, доки він не зрозуміє, що треба відчепитись від моєї країни.

Коли люди, які не мають права навіть слова сказати у своїй країні (бояться чеченців, залякані тюрмами, не можуть навіть поскаржитись на те, що їм втюхали) приходять до мене додому наводити порядок — це не правильно. Вони цього робити не будуть.

Про специфіку роботи підрозділів ГУР

Я ж казав відразу: ми дуже миролюбні, зовсім не кровожерливі, але не треба було нас чіпати.

Є хлопці, які воюють пораненими, вони не хочуть відходити, хочуть якомога більше вбити русні. В підрозділі такий тоталізатор — у кого більше на рахунку. Звучить грубо, але ось і вся мотивація. Противник прийшов до нас із мечем, і ми проявимо жорстокість рівно настільки, щоб цей противник від меча і помер.

У нас зараз одне завдання — бити ворога всіма можливими методами. Нас врятує лише жорстокість до окупанта. У ворога чисельна перевага: в живій силі, в техніці, більше грошей на оборону. Ми миролюбний народ і намагаємось не бути конфліктними, але якщо вступили в конфлікт, то будемо доводити до кінця. Росіяни прийшли на нашу землю: ми воюємо біля Києва, а не біля москви. Тут немає варіанта, хто загарбник. Донецьк, Луганськ — це теж наші землі. І говорити про геноцид або про війну визвольну росіян проти українців – це абсурд повний. Визвольна війна лише наша може бути, за нашу свободу.

Про особливості підрозділу

Немає ніяких особливих рис чи відзнак підрозділу — це люди, які без страху та нарікань вбивають ворога. Мої хлопці можуть показати — він так само помирає, він не такий великий і страшний. Мої хлопці — відчайдухи, справляються зі своїми задачами прекрасно. У мене "піратський корабель": нам не цікаво, який у ворога прапор, нам цікаво, що ми будемо з цим ворогом робити. Оце і є специфікою підрозділу. Образ росіянина як ворога сформовано завдяки їм же. І люди включаються легко в боротьбу, їм не потрібно пересилювати бар'єри. Вони чітко знають, що росіяни — загарбники. Ми на нашій землі, це Київщина на даному етапі. Якби я був десь під москвою, теж, мабуть, був би скований у своїх рухах, в емоціях. Ми ж б'ємо їх там, де виросли, і тому тактична перевага на нашому боці.

Про один із боїв у Гостомелі

Бій на Гостомельському склозаводі — це робота не лише мого підрозділу. Там були хлопці з інших підрозділів, зокрема ССО, і за це їм велика подяка. От наша кооперація — гримуча суміш. Було жорстоке побоїще. Якби не цивільні, яких перед цим під час мінометного обстрілу було поранено і вбито, то, можливо, ми б і полонених взяли. Але вони заїхали на своїх БМД на блокпост, і бажання брати полонених не було ні в кого. Противник сподівався на силу своєї зброї і на повному ходу вирішив штурмувати імпровізований блокпост. Вони не знали, що нам спала на думку ідея— на перехрестя вийти силами, які там були. Скоріше за все, вони подумали, що там стоять непідготовлені війська.

Але непідготовлені не значить не вмотивовані. Хлопці з тероборони роблять на ентузіазмі такі речі, що багатьом спецам і не снилось.

Тож БМД на повній швидкості залетіли на блокпост — і почався такий собі тоталізатор, бо БМД на всіх не вистачало. Набили 12 штук. Одна машина, на якій вбили десант, що сидів зверху, заїхала аж за перехрестя. Ніхто не захотів йти так далеко, щоб ліквідувати екіпаж. Ну, поїхала та й поїхала, ніхто ж звідти не стріляє — потім розберемось. Звідти потім привели полоненого.

Був ще момент з боку противника. Кілька чоловік оборонялися в окопі (це вони впали з БМД). Приїжджають на БМД на опорник. Ми їх нищимо. Хто виживає — втікає. Починається стрілецький бій. Два бійці впали в наш окоп, і там був бій на короткій дистанції.

Ще пам’ятаю двох чи трьох, які зайшли з іншого боку вулиці і перебігали від магазину до магазину. Від підбитої машини втікали в сторону наших позицій. Не знаю, що вони хотіли зробити, уточнити в них ми вже не зможемо.

Ще був момент. Одна з перших БМД, яку підбили. Десант весь загинув в машині. Коли ми зачищали блокпост, я звернув увагу, що люк механіка закритий. Дістати його звідти не було часу і я просто тримав у голові, що там механік. В якийсь момент БМД почала розвертатись — він намагався втекти. Слідом ми накидали РПГ — вона палаючим клубком понеслась до своїх військ. Можливо, механік навіть вижив. І це добре, розкаже, що відбулось.

Про цивільних на війні і вбитого мера Гостомеля

Дуже багато місцевого населення було закатовано і знищено противником. Мені, на жаль, довелося бачити загиблих цивільних і впізнати деяких осіб, яких вони закатували, наприклад мера Гостомеля. Звісно, це військовий злочин.

І незважаючи на це, цивільне населення бореться. Хто мав втекти — втік, залишились ті, хто збирався боротися, як мер Гостомеля. Він прийшов, коли побачив перший раз нас, і сказав, що буде разом з нами.  Я відчуваю глибокий сум, що ми не змогли забезпечити йому можливість вижити. Коли якесь із міст залишається під окупацією, відчуваю оцей пекучий жаль за цивільне населення: за закатованих, розстріляні машини, поранених внаслідок обстрілів. Я особисто надавав допомогу цивільним, які дістали осколкові поранення.

Про рівень підготовки противника

Противник вірний традиціям Радянського Союзу — закидує нас м'ясом. Щоб дати якусь оцінку його тактичним навичкам чи стратегічним планам, треба дивитися на ситуацію трохи ширше. Стратегічний план цікавий, я б так сказав. Тактична перевага все-таки на нашому боці. Їхня тактика приїжджати і вмирати нас влаштовує, і я б її не змінював. Так, трапляються екземпляри, які воюють, як востаннє, але здебільшого поводяться примітивно. Атакувати колонами в лоб… Не знаю, на що вони розраховують. Можливо, впливає, що вони на чужій землі. Їм тут все заважає: не знають місцевості, бояться людей, кожного шурхоту.

Тактична перевага абсолютно на нашому боці.  Також перевага у вміннях та навичках. Тому що ми вісім років вчились і тримали в голові думку про війну саме з Росією. А кого вдалося взяти в боях при Гостомелі — діти 19-20 років. Я розумію, що якби поставити такий взвод переді мною і запитати, чи будуть вони вовати, вони б сказали "ні". Та їх не питають. І це ще одна риса їхнього характеру: вони бояться командирів, свого царя більше, ніж супротивника. Бояться загороджувальних загонів, бояться сісти в тюрму, тому що як нація себе вичерпали, я б так сказав. Люди закінчують 9 класів, ПТУ і йдуть в армію, бо варіантів небагато: в армію, різноробочим або в тюрму. Підписати контракт на три місяці і приїхати в Україну — для них поганий план, як показує практика. Біда в тому, що вони навіть не намагаються змінити вибір.

Про моральні якості російських солдатів

Досить низький соціальний рівень, низький рівень розвитку особистості. Моральних бар'єрів немає зовсім. Гвалтувати, забирати майно — дуже поширені саме такі випадки. Бути цивільним на окупованій території — це ризик, тому що в тобі бачать партизана. Солдат противника за кожним кущем бачить ворога.

Нас, українців, зараз єднає той факт, що ми розуміємо нашу відмінність від росіян. Вони — представники кочової орди, в якої є тільки сила.

Про «еліту» противника

Доводилося брати участь у бою з одним із спецпідрозділів ВДВ. Бо кому ж, як не спецназу ВДВ, ходити із СВД (радянська снайперська гвинтівка — ред.), АПБ (радянський автоматичний пістолет малошумної стрільби — ред.) або ВСС (снайперська гвинтівка безшумної стрільби – ред.). Бились вони відчайдушно, та вмерли як звичайні ведевешники, й досі там лежать. Вони ходили в касках, шкарпетках, натільній білизні ЗСУ. Мені здавалося, що вони мають бути забезпечені, бо зброю використовували новітню – ВСС на СП-9 патронах, та й засоби спостереження досить якісні. І при цьому брати наші термухи і шкарпетки… Нащо було приходити за ними в Гостомель, щоб потім померти?

Ще були морпіхи, нічим вони не відрізнялися від десантників. Поки мені не доводилося вступати в бій з іншими. Не знаю, чи були там кадирівці. А загалом, ворог є ворог, у нього немає обличчя.

Про кадирівців

Вони б мали пам’ятати свого першого президента Джохара Дудаєва. Він весь світ застеріг, в інтерв'ю сказав: "Не дай Бог вам розлютити українців, вони не вміють зупинятись".

Слабкість кадирівців у тому, що вони продались — продали свою віру, свою країну, свою ідею. Вони почали торгувати совістю. Люди, які так роблять, апріорі слабкі. Чи страшно з ними воювати? У них така сама кров, їх закривають такі самі бронежилети. Їхня ідея – програшна, бо воюють за Рамзана, за президента росії. Я воюю за свою незалежність і мщу тим, хто причинив зло моєму народові. Вони стали загарбниками і своєї країни. Як можна розказувати про великий народ, звитягу, воїнські почесті і водночас катувати жінок та надсилати відео? Поважати можна тих чеченців, які вийшли в Європу чи в інші країни і продовжують боротьбу. Їм можна подати руку при зустрічі. Тих, хто залишився, можна лише пожаліти, бо вони зрадили свої ідеї за бабки. Клястися в вірності людям, які дві війни провели проти вас, які після Другої світової війни вислали в степи Казахстану більше 4 мільйонів осіб, і не здійснити акту відплати, а взяти гроші за життя свого народу… мені їх шкода.

Про повагу до ворога

Ти можеш бути воїном, коли захищаєш свою країну, коли приїжджаєш у чужу — ти загарбник. Коли вони переступили лінію, направили зброю в мою сторону — розмови про повагу не буде. Прийшов як ворог на мою землю, на цьому всі розмови закінчились — будеш поважати силу, скільки нам стане снаги. Тих, хто покається і допоможе подолати кризу, яку вони створили, можливо я б залишив живими. Це і буде моя повага.

Чи хочу я піти воювати в Москву? Великого бажання немає. Я не збираюся знищувати їх до останнього коліна, вони й самі прекрасно з цим справляться. Та всі, хто прийшов зі зброєю в руках на територію України, мають загинути.  Я вірю, що Бог на нашому боці. Росіяни обожнюють фільм «Брат», то хай згадають, за що головний герой боровся. Він теж був військовим і це його слова: «У кого правда, той і сильний». Правда у нас.

Про оборону Києва

Наратив російського народу, що Союз переміг у Другій світовій війні, а росія продовжує традиції. Так от зараз оборона Києва пролягає по київському укріпрайону, по місцях, де наші предки виступали проти фашистських загарбників. Цікава історична  паралель. І росіяни роблять те, що хотіли зробити нацисти, — намагаються вийти на оперативний простір для здійснення маневрів і взяти Київ у кільце. Для цього їм треба прорвати оборону на ділянці фронту. Вони тикаються зараз, як сліпі кошенята, і пробують знайти, де вони можуть кинути понтон, перейти річку і отримати плацдарм.

До українців

Що сказати нашому народу? Не треба боятись противника. Вбити жалко, та набрид ти, треба щось із тобою робити — так нам треба до них ставитись. Якщо ви не підете, ми вб’ємо вас всіх, просто тому, що вже набридла ця тяганина.