Провали "великої" російської армії біля маленького українського села, або Долинський ленд-ліз
П'ять місяців окупанти штурмували село Долина на Донеччині, в якому до війни проживало близько 500 осіб. За цей час вони удобрили українську землю багатьма солдатами, утилізували тисячі снарядів, мін та ракет, залишили для української армії чималу кількість своєї зброї та техніки.
— Бої тут розпочалися ще у квітні. окупанти засіли в посадках біля Долини й далі просунутися не змогли, бо після кожної спроби отримували по зубах. У результаті, з огляду на те, що в них рівень розвитку, як у тварин, спромоглися понищити людські хати та церкву, яка, до слова, московського патріархату. Храм збудовано ще в 19 столітті, на його дзвонах зображений двоголовий орел, — розповідає воїн ЗСУ Юрій.
Відтак в окупації Долина не була, але поруч із селом проходила лінія фронту.
— Вони стріляли всім, що мали. Завдавали авіаударів, про що говорять вирви завглибшки у 5 метрів, щоденно гатили з артилерії, щоправда, працювали хаотично. А наша арта, яку надали партнери, працювала дуже добре. Вони сиділи в посадках біля села і коли почався наступ на Ізюм, усвідомили, що прикриття більше не буде й кільце довкола них замикається, тож все покидали і повтікали. Вийшов непоганий ленд-ліз. Узяли багато трофеїв: танки, БМП, МТЛБ, чимало автомобільної техніки, — продовжує Юрій.
— Намагалися штурмувати наші позиції, навіть колонами висувалися, але ми їх палили. Українська аеророзвідка давала точну інформацію про місцеперебування рашистів й ми робили свою справу. Просто засипати їх снарядами не могли, тому працювали по виявлених і підтверджених позиціях, коли треба й куди треба, — розповів інший воїн ЗСУ Іван.
Утримувати позиції українським воїнам було не просто. Важкі бої чергувалися з щільними артилерійськими обстрілами.
— Рівняли все із землею зранку й до ночі. Без перерви. Крили так, що погріб, у якому ми перебували, здригався, — пригадує воїн ЗСУ Дмитро і розповідає, що окупанти намагалися завести піхоту в село, навіть під час артилерійських обстрілів. — У мене було 4 пости й з одного повідомили, що ворог зайшов у село. Я із собою взяв тих, хто був поруч (загалом вісьмох. — Авт.), і ми пішли. По дорозі одного нашого побратима окупанти розстріляли, випустили в нього кілька магазинів. Він ще встиг сказати мені, що трьохсотий. Іншого поранили, він теж отримав кілька кульових. Важко тоді було… Ще і зв’язок втратили з двома постами. Сильний обстріл з артилерії продовжувався. Навіть попри те, що зайшли їхні. Потім до нас підійшла ще одна група й ми разом пішли в хату, звідки вівся обстріл. Заскочили до них з гранатою, і лише один окупант звідти втік. Потім цей орк примудрився підійти до нашого спостережного пункту, вступив у розмову, хотів здаватися, але підіймав, лише одну руку, а іншу не хотів. Поки тривав діалог, так трапилося, що в нього викотилася його ж граната і він на ній підірвався. Після цієї хати ми продовжили зачистку будинків, де вони намагалися закріпитися і знищили всіх, загалом нарахували 25 мертвих окупантів. Тоді втратили чотирьох побратимів. З їхніх був ще один трьохсотий, йому пощастило, він потрапив до нас у полон. І так швидко перевзувся, що все торочив, наче путін не дає їм жити і взагалі, що він не любить москалів.
Попри невдачі, окупанти продовжували обстріли й наступ. Була і друга велика спроба, зайти в село.
— Якось крадькома, на МТЛБ, під’їхали ближче, підбиралися ярами та посадками, аби ми не побачили, а тоді ворожа група плазувала в траві та через кущі в нашу сторону. Ми це зафіксували з безпілотника й дали їм по шапці. Коли в них з'явилися поранені, вони почали відходити. Вцілілі добралися до машини й давай утікати. Але наш побратим із Джавеліна розстріляв те МТЛБ, — розповідає воїн ЗСУ Костянтин.
Українські воїни в один голос кажуть, що причиною невдач російської армії є, з одного боку, недооцінка ЗСУ, з іншого, брак професіоналізму.
— Професіоналізм це те, як творчо ти будеш мислити в критичній ситуації. А в них, що — вдвшечка, вперед, вперед, — їхній принцип. А нас вони недооцінювали. Я три тижні тому приїхав із Великої Британії, то там інструктори все повторювали, що ми швидко вчимося. Звісно, що швидко, адже ми знаємо, приїдемо й будемо воювати, а не лавку протирати, — розповів Дмитро.
— Вони творять звірства, але, як тільки зустрічають опір, відразу втікають, — розповідає Іван і наголошує: — Українці сильніші, мудріші й сміливіші. Вони не могли нас посунути, хоч і мали перевагу в техніці й живій силі. Ми ж, крок за кроком, лише розвивали свій наступ.
Валентин Столярчук
Михайло Чубай
