Триматися в окупації допомагала лялька, подарована коханим — історія Анастасії Бугери з Ізюма

Анастасія Бугера, яка була в окупації в місті Ізюм, а нині інформаційно бореться за повернення коханого з полону, поділилася своєю історією на Армія FМ.

Анастасія Бугера прожила 5 місяців під окупацією. Саме в Ізюмі дізналася, що її хлопець, який захищав Азовсталь, потрапив до російського полону.

Цьогоріч дівчина мала б завершити навчання у харківському університеті та на військовій кафедрі. Взимку вона приїхала до батьків в Ізюм на канікули. Через хвилю COVID-19 перейшла на дистанційне навчання, тож повернення до Харкова вирішила відкласти.

— Я зустріла війну в Ізюмі. Практично місяць тривали запеклі бої, сильні обстріли. Було страшно виходити кудись далеко з підвалу. Окупація розпочалася всередині квітня. Росіяни ходили по будинках, шукали людей, причетних до ЗСУ, азовців. Коли росіяни заходили до нашого будинку, я ховалася у дивані, бо нам було відомо про звірства в Ірпені і батьки дуже хвилювалися, — пригадує Анастасія.

Впоратися зі страхом самій дівчині допомагала лялька Аліса,  яку їй подарував хлопець. Тримаючи подарунок коханого, вона подумки вела з ним діалог і уявляла, як той її заспокоює. Виїхати з окупації Насті вдалося всередині липня за допомогою Товариства Червоного Хреста України.

— Спершу потрібно було з окупованої частини доїхати до Печенізького водосховища, перебратися на інший бік, а там вже стояв Червоний Хрест, який віз до Харкова. Я спершу поїхала до Сум, до мами хлопця. І потім ми виїхали за кордон. Як і мої батьки. Адже моя мама вчителька і її змушували викладати за російською програмою. Щоб цього не робити, вони з батьком виїхали за кордон. Зараз вони повернулися і з усіма моїми рідними перебувають у місті, — поділилася Настя.

Опинившись на підконтрольній Україні території, дівчина почала шукати хоч якусь інформацію про свого полоненого хлопця. Останній раз вона розмовляла з коханим ще 3 березня, а мамі він зателефонував 24 квітня. Відтоді жодної звістки від нього не надходило.

— Інформаційна боротьба емоційно важко дається, але я не можу інакше. Я розумію, що йому ще важче в полоні. І тому якщо вони витримують там, то яке право я маю здаватися тут. Дуже приємно, що є щира підтримка з боку зовсім незнайомих людей. Це дає змогу триматися, — поділилася дівчина.

Зараз Анастасія живе разом із мамою хлопця. Вони підтримують одна одну та вірять у довгоочікувану зустріч. Дівчина наголосила, що намагається привернути увагу міжнародної спільноти до теми захисників Азовсталі, але поки всі її намагання безрезультатні. Її хлопець, як і сотні інших військовополонених, продовжують перебувати у російському полоні.

Але вона не здається і бажає триматися всім, хто чекає на  повернення своїх рідних та близьких із полону: "Не втрачайте надію, вірте, що все буде добре. Якщо вони там тримаються, то ми не маємо права здаватися. Я пишаюся, що живу в країні таких сильних та відважних людей. Українці — це неперевершена нація!"

Він дуже відповідальний. Він покинув навчання і підписав контракт із ЗСУ, коли почалася повномасштабна війна. Він сказав, що не може інакше. Коли навчався на військовій кафедрі як командир групи намагався завжди допомогти одногрупникам, був  серйозний і зосереджений. А вдома завжди був веселий і жартівливий.