Тримаю свою гранату, щоб не потрапити в полон, — штурмовики ДШВ про свою війну
Артем та Андрій не говорять своїх позивних і прізвищ. Це зрозуміло, вони — штурмовики 80 ОДШБр. Але погодилися поговорити з журналісткою Армія ФМ Катериною Даценко. У стрільця Артема у січні стався його другий День Народження, настільки близькою була смерть від кулі ворога. Кулеметник Андрій розповідав про мову жестів і де краще перевіряється довіра. Читайте текстову версію виїзного інтерв'ю з Донеччини.
Про штурми та підрозділ
Катерина Даценко: Скільки військовослужбовців можуть входити у штурмову групу?
Андрій: Залежно від місцевості та кількості противника. Зазвичай йде рота до 70 осіб.
Артем: Важливо подавити противника вогнем, до того ж важко щось зробити без належної розвідки. Тож має бути перевага в силах та артилерійська підтримка. Зазвичай до штурму долучаються ще взводи вогневої підтримки.
Катерина Даценко: Чи є мова жестів у штурмовиків, як показують у фільмах?
Артем: Взагалі так, але кожен підрозділ ще й між собою домовляється про те, як розуміти один одного. Важливо, щоб в момент злагодження цьому приділялася увага. Є стандартні знаки, але багато залежить від того, які умови та завдання.
Катерина Даценко: Безпечніший штурм вдень чи вночі?
Андрій: Безпечніше для нас вдень. Вночі здебільшого працюють ССО.
Артем: Для того, щоб здійснювати штурм вночі, потрібна певна підготовка та засоби нічого бачення. А якщо врахувати, що в ворога є теж теплаки, і вони сидять в облаштованих позиціях, то вони матимуть значну перевагу, навіть якщо ми будемо з пристроями нічого бачення.
Про довіру
Катерина Даценко: Під час штурму має бути надзвичайна довіра один до одного, як цього досягти?
Артем: Дуже сильно допомагає, якщо є попереднє навчання і злагодженість. Якщо людей додають нових, формують підрозділи дуже швидко і їм ставлять штурмові завдання, то треба певний час. Одразу важко зрозуміти, чи витягне тебе людина під час бою за потреби чи буде просто лежати, бо її паралізує страх. Те, що нам допомагає, — дружня взаємодія, жарти. І важливо, щоб командування створювало умови для цього навіть під час війни. Хоча все рівно все вирішує перший бій.
Андрій: Пам'ятаю, йшли на штурм 1 січня, у мене відділення було із 8 осіб. Потрапили під обстріл — залишилося нас четверо, проте позиції не здавали. З цими людьми я піду в бій без питань. А людей одразу з навчального центру ніхто на штурм не бере. Спершу на позиції під керівництвом досвідченого бійця, який дивиться, як новачки поводяться під час обстрілу. Якщо людина не панікує, її можна брати.
Про росіян і близький бій
Катерина Даценко: Наскільки близько ворог підходив до ваших позицій?
Андрій: На Новий рік ми опинилися від ворога за 700 метрів. Заходили на позицію, там нікого не було, бо перед тим відбувся бій і наші відійшли. Нас було шестеро. Як тільки встановили великокаліберний кулемет Браунінг — почули стрілкотню. Подавили вогонь противника. З дронів вони побачили скупчення людей на позиції — і почали працювати сто двадцяті міномети, артдивізіон, 4 Сонцепьоки. Наше командування було шоковане, що ми вижили за такої кількості артснарядів, що по нас випустили. То був другий день народження.
Артем: Все залежить від того, що ми маємо і що має ворог. Питання дронів надважливе і, мабуть, питання взаємодії, щоб ми розуміли, чий дрон зараз над нами. Бо як тільки їхній дрон побачить наші позиції, вони не жалкують боєприпасів — намагаються зрівняти все із землею. Був випадок, коли наші хлопці відступили під масивним обстрілом, а окупанти розвернулися і пішли в наш бік. Ми вночі їх бачили в тепловізор, але надійшла команда не здавати позиції, які були добре замасковані, до того ж у нас не було високоточної зброї, щоб їх знищити. Коли окупанти пішли на нас, то відкрили масивний стрілецький вогонь. До наших позицій залишалося 100 метрів, як комбат вийшов по рації на командира відділення, запитав дистанцію до лінію вогню противника і туди відпрацювали наші міномети. Це був приклад класної злагодженості. 4 постріли — і вони відступили.
Катерина Даценко: Наскільки професійні у своїх діях російські штурмовики?
Артем: Недооцінювати ворога буде фатальною помилкою. Непідготовлених солдатів вони пускають для того, щоб виявити наші позиції, а потім в штурм йдуть більш досвідчені бійці. Щодо вагнерівців, таке враження, що вони під дією певних препаратів або позаду йдуть загороджувальні загони, бо вони не зважають навіть на шквальний вогонь. Убезпечує нашу піхоту наявність аеророзвідки, тепловізорів та інших засобів та робота артилерії.
Про полон
Катерина Даценко: Чи готові здатися в полон, якщо буде безвихідь?
Андрій: Коли йду на позиції, завжди тримаю одну гранату в кишені, я не готовий до тих тварюк потрапляти.
Артем: Дуже складне питання. Краще зробити все для того, щоб не потрапляти. Якщо вже на те піде, то вже краще піти у відкритий бій. Їхнє ставлення дуже жахливе. Впевнений, люди, які повертаються звідти, багато чого не розповідають.
Катерина Даценко: Що побажаєте вашим побратимам та загалом українцям?
Андрій: Цивільним хочу подякувати за підтримку, яку складний час допомагають солдатам. Військовим усім — дякую! Коли на нашу землю напав ворог, у військкоматах відправляли додому добровольців. Перемога буде за нами! Слава Україні!
Артем: Хочу передати привіт друзями й рідними з Чернігова, ось вже рік як я виїхав з рідного міста, дуже скучив. Всім цивільним дякую за молитви, бо це щит, який тримає. Я вірю, що це дуже сильно допомагає. Вдячний людям, які підтримують діями. Всім військовим — наснаги, хорошого настрою, почуття гумору і перемоги!
