Валерій Залужний: Ситуація на Донбасі стратегічно програна для російської армії

Залужний: Для нас, військових, війна почалася ще в 2014 році. Особисто для мене — в липні 2014. І в 2014 я не мав жодного уявлення про війну.

Я прочитав багато книг, закінчив усі академії з золотою медаллю, добре знав теорію, але не знав, що таке війна в реальності. Але за вісім років війни, до 2022, і я, й подібні до мене люди, чудово її зрозуміли.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, все, що ми зробили, це застосували не тільки наші знання з 2014 року, але й вміння та досвід, які здобули з того часу. І найважливіший досвід, який ми сповідували, майже як релігію — росіяни та інші вороги мають бути знищенні, просто знищенні, і найголовніше — ми не повинні боятися це робити. І це саме те, чим ми зараз займаємося.

Все, що відбулося 24 лютого — це збільшення масштабу. До цього ми мали 403 км фронту і 232 опорні пункти. А з 24 лютого фронт збільшився до 2 500 км. І в нас були відносно невеликі сили, але ми вступили в бій. Звісно ми розуміли, що ми недостатньо потужні. Наше завдання полягало в тому, щоб розподілити наші менші сили таким чином, щоб за допомогою нетрадиційної тактики зупинити наступ.

The Economist: Що вирізняє вас як командира?

Радянська армія вітала і впроваджувала одну концепцію: командирство. Але бути командиром і бути лідером — це не одне й те саме. При всій повазі до пана Суровікіна (командувач російськими військами в Україні), якщо подивитися на нього, то це звичайний петровський командир часів Петра І, скажімо так, держиморда.

Дивишся на нього і розумієш, що або ти виконуєш завдання, або тобі капець. І ми давно зрозуміли, що це не працює. І особливо ми це зрозуміли в 2014 році, коли 21-річний лейтенант прийшов командувати чоловіками по 50-60 років. Звичайно, у нас були свої держиморди, які намагалися утримувати порядок кулаками та силою, але це не працює на 100% в українській армії... Завжди можна бути нормальним. Бути нормальним — це значить залишатися людиною в будь-якій ситуації — це найголовніше. Залишатися людиною, ставати лідером. Бути розумнішим, бути сильнішим, бути талановитішим і тоді намагатися керувати людьми. Це релігія, яку я сповідував

The Economist: Чи означає це, що Ви прислухаєтеся до своїх офіцерів і заохочуєте їх ініціативу?

Залужний: Я довіряю своїм генералам. З початку війни я звільнив десятьох, тому що вони не справлялися зі своїми обов'язками. Ще один застрелився. Я довіряю генералу Сирському, командувачу Сухопутних військ України. Якщо він мені каже, що йому потрібна ще одна бригада, значить, йому дійсно потрібна ще одна бригада. Я, звичайно, не вважаю, що я тут найрозумніший. Я повинен слухати і слухаю тих, хто на місцях. Тому що там ініціатива.

The Economist: Хто для вас є прикладом для наслідування у військовій справі?

Залужний: Поверніть голову ліворуч. Це портрет покійного Геннадія Петровича Воробйова (командувач Сухопутних військ України з 2009 по 2014 рік). Це була людина, яку поважали в армії. Чому він у мене? Коли я спокійний, коли у мене все добре, ця фотографія зазвичай лежить лицьовою стороною донизу, мені не потрібно на неї дивитися. Коли в мене виникають сумніви, я ставлю її вертикально. Розвертаю і дивлюся на неї, намагаючись зрозуміти, як би в цій ситуації вчинив Геннадій Воробйов. Це людина, яка досягла успіху. Це людина, якій було нелегко, тому що він всім допомагав. Кожному. Він знав усіх у Збройних Силах, їхніх дружин, їхніх дітей, їхніх племінників і так далі. Йому було важко, але він взяв цю важку ношу і поніс її. Ось такий взірець.

The Economist: Зараз фотографія піднята.

Залужний: Так. Є багато сумнівів.

The Economist: Яких саме?

Залужний: Після великої кількості операцій ми зрозуміли, що головне — не боятися ворога. З ним можна боротися, з ним треба боротися сьогодні, тут і зараз. І в жодному разі не відкладати це на завтра, бо будуть проблеми. Для того, щоб це зробити, потрібні ресурси. Так само, як і росіяни, коли ми щось плануємо, ми повинні мати ресурси, щоб це зробити. Тоді, якщо ваша позиція правильна і ви приймаєте правильні рішення, ви можете розраховувати на правильний результат.

Росіяни накопичували свої ресурси протягом тривалого часу. За моїми підрахунками, три з половиною-чотири роки вони інтенсивно їх нарощували: людей, техніку, боєприпаси. Я думаю, в них було три місяці, щоб досягти своїх цілей. Те, що вони вичерпали ці ресурси і змарнували свій потенціал, не досягнувши практично ніякого результату, свідчить про те, що їх позиція була хибною. Тепер їм треба ще раз подумати над тим, як вийти з цієї ситуації.

Вони хотіли взяти Київ. З військової точки зору це було правильне рішення — найпростіший спосіб досягти своєї цілі. Я вчинив би так само. Я добре знаю Герасимова (не особисто, звичайно). У нього не було іншого виходу. Він сконцентрувався на Донбасі, щоб зберегти ті ресурси, які у нього залишилися. На сьогоднішній день ситуація на Донбасі непроста. Але стратегічно це програна ситуація для російської армії.

Тому, скоріш за все, вони шукають способи зупинити бойові дії і зробити паузу будь-яким способом: обстрілюючи мирне населення, залишаючи наших дружин і дітей замерзати. Їм це потрібно для однієї простої мети: виграти час, щоб зібрати ресурси і створити новий потенціал, для продовження своїх цілей.

Але паралельно вони працюють над іншим завданням, вони роблять все можливе, щоб не дати нам перегрупуватися і завдати удару самим. Саме тому ви бачите бої вздовж 1500-кілометрової лінії фронту. Десь більш інтенсивні, десь менш інтенсивні, але вони сковують наші війська, щоб не дати нам перегрупуватися. Те, що вони зараз ведуть запеклі бої — це, звичайно, дуже погано. Але це не є вирішенням стратегічної проблеми. Це просто виснажує Збройні Сили України.
Тому, як і під час другої світової війни, я в цьому не сумніваюся, швидше за все, десь за Уралом вони готують нові ресурси. Це 100%.

Боєприпаси виробляються, не дуже якісні, але все ж таки. Це не будуть ті ж самі ресурси, які могли б бути за два роки перемир'я. Якість буде жахлива, і бойовий потенціал буде дуже, дуже низьким, навіть якщо наберуть ще мільйон людей в армію, щоб закидати м’ясом, як це робив Жуков, це все одно не принесе бажаного результату

Тому наступна проблема, яка стоїть перед нами, — це, перш за все, утримати цю лінію оборони і не втратити більше жодної позиції. Це дуже важливо. Тому що я знаю, що звільнити їх в десять-п'ятнадцять разів важче, ніж не здати. Тому наше завдання зараз — триматися. Наше завдання — чітко відслідковувати за допомогою наших партнерів, що там відбувається, куди вони готуються. Це наше стратегічне завдання.

Наше друге стратегічне завдання — підготуватися до цієї війни, яка може розпочатися в лютому. Щоб мати можливість вести війну зі свіжими силами і резервами. Наші війська зараз всі зав'язані в боях, вони стікають кров'ю. Вони стікають кров'ю і тримаються виключно завдяки мужності, героїзму і вмінню командирів тримати ситуацію під контролем.

Друге, дуже важливе стратегічне завдання для нас — це створення резервів і підготовка до війни, яка може відбутися в лютому, в кращому випадку в березні, а в гіршому — в кінці січня. Вона може початися не на Донбасі, а в напрямку Києва, на Білоруському напрямку, я не виключаю і південний напрямок.

Ми все прорахували — скільки нам потрібно танків, артилерії і так далі. Це те, на чому зараз потрібно всім сконцентруватися. Нехай пробачать мене солдати в окопах, але зараз важливіше зосередитися на накопиченні ресурсів для більш тривалих і важких боїв, які можуть початися в наступному році. Я буду говорити про це з Міллі (американський воєначальник) (пізніше сьогодні).

Я розкажу йому, скільки це коштує. Якщо ми це не отримаємо, то, звичайно, будемо боротися до кінця. Але, як казав один герой кінофільму: "За наслідки не ручаюсь". Наслідки не важко передбачити. Це те, що ми маємо робити.

Є ще третє, дуже важливе для нас завдання, третє стратегічне завдання, яке, на жаль, пов'язане і з першим (утриманням рубежів і позицій), і з другим (накопичення ресурсів). Це протиракетна оборона і протиповітряна оборона. На мою думку, я не є експертом з енергетики, але мені здається, що ми знаходимося на межі. Ми балансуємо на тонкій грані. І якщо енергосистема буде зруйнована... тоді почнуть замерзати солдатські дружини і діти. І такий сценарій можливий. В якому настрої будуть бійці, можете собі уявити? Без води, світла і тепла, чи можна говорити про підготовку резервів для подальшого ведення бойових дій?

The Economist: Чи потрібно проводити ще одну хвилю мобілізації?

Залужний: Ми її і так проводимо. У нас достатньо людей, і я чітко знаю їх кількість. Їх достатньо. Мені не потрібні ще сотні тисяч.

Нам потрібні танки, нам потрібні БТРи, нам потрібні БМП. І нам потрібні боєприпаси. Зверніть увагу, я зараз не говорю про винищувачі F-16.

The Economist: Чи адаптувалися російські війська до "Хімарсів"?

Залужний: Так. Вони відійшли на відстань, на яку "Хімарси" не дістають. А у нас немає нічого більш далекобійного.

The Economist:  Давайте поговоримо про протиповітряну оборону?

Залужний: Зараз наш коефіцієнт складає 0,76. Росіяни використовують цей коефіцієнт ефективності, коли планують свої атаки. Це означає, що замість 76 ракет вони запускають 100. І 24 з них досягають своєї цілі. А що дві ракети роблять електростанції? Вона не працюватиме два роки. Тому ППО треба нарощувати.

Фахівці НАТО знають все, абсолютно все, до дрібниць. Розрахунки зроблені, і слава Богу, що все зрушилося з місця. У нас вже є кілька "NASAMS". Недостатньо, але є. "Іris-Т" вже стоїть на озброєнні. Недостатньо, але є. Їх просто потрібно нарощувати. Нам потрібні десятки таких систем.

The Economist:  Ваші союзники якось стримують вас від наступу на Крим?

Залужний: Я не можу відповісти на питання, стримують чи ні. Я просто констатую факти. Для того, щоб вийти до кордонів Криму, на сьогоднішній день нам потрібно подолати 84 км до Мелітополя. До речі, нам цього достатньо, тому що Мелітополь дасть нам повний вогневий контроль сухопутного коридору, тому що з Мелітополя ми вже можемо вести вогонь по Кримському перешийку, з тих же "Хімарсів" і так далі. Чому я вам про це говорю? Тому що це повертається до моєї попередньої тези про ресурси. Я можу порахувати, виходячи з поставленого завдання, який ресурс потрібен для нарощування боєздатності.

Ми говоримо про масштаби Першої світової війни... Це те, що мені сказав Ентоні Радакін (британський воєначальник). Коли я сказав йому, що британська армія випустила мільйон снарядів у Першій світовій війні, мені відповіли: "Ми втратимо Європу. Нам не буде на що жити, якщо ви випустите стільки снарядів". Коли кажуть: "Ви отримуєте 50 000 снарядів", люди, які рахують гроші, втрачають свідомість. Найбільша проблема в тому, що їх насправді немає.

З такими ресурсами я не можу проводити нові масштабні операції, хоча ми зараз працюємо над однією з них. Вона вже на підході, але ви її ще не бачите. Ми використовуємо набагато менше снарядів.

Я знаю, що можу перемогти цього ворога. Але мені потрібні ресурси. Мені потрібно 300 танків, 600-700 БМП, 500 гармат. Тоді, я думаю, абсолютно реально вийти на рубежі 23 лютого. Але я не можу цього зробити з двома бригадами. Я отримую те, що отримую, але це менше, ніж необхідно. Ще не час звертатися до українських солдатів так, як Маннергейм звертався до фінських солдатів. Ми можемо і повинні звільнити набагато більшу територію.

The Economist: Ваші думки про російську мобілізацію?  

Залужний: Російська мобілізація спрацювала. Це неправда, що їхні проблеми настільки жахливі, що ці люди не будуть воювати. Вони будуть. Цар каже їм іти воювати, і вони йдуть воювати. Я вивчав історію двох чеченських воєн — все було так само. Можливо, вони не так добре оснащені, але вони все одно становлять для нас проблему. За нашими оцінками, у них є резерв в 1,2-1,5 мільйона чоловік... Росіяни готують близько 200 тис. нових солдатів. Я не маю жодних сумнівів, що вони знову підуть на Київ.