Війна очима десантника Юрія
24 лютого Юрій зустрів у Чорнобилі. У складі роти вогневої підтримки виїхав для евакуації людей та прикриття побратимів. А в перший бій із ворогом вступив уже в Гостомелі.
— Я сидів на Хамві за ДШК і вів вогонь по окупантах. Це був бій за Гостомельський аеропорт. Ми наступали на них. Нас було 4 БТР та 2 Хамві, як заїхали за паркан, який оточує летовище. Командир сказав, що нам на допомогу з тилу противника зайшли ще дві групи. Вели бій близько двох годин, а потім відійшли, й наша артилерія їх накрила.
Юрій пригадує, що після боїв залишилось багато розбитої ворожої техніки та мертвих тіл.
— Рашисти намагалися протистояти, але робили це недолуго. Йшли лоб у лоб. Ми їх розбили. Вони покидали ще живих своїх бійців. Я бачив, як утікала їхня техніка й за нею бігли росіяни, намагаючись заскочити, але і їх залишили.
Найемоційнішою історією, якою поділився Юрій, стала розповідь про оборону від ворога мирних українців, які ховалися під мостом у селі Романівка, що з'єднує Бучу та Ірпінь.
— Мав бути зелений коридор для евакуації городян з Ірпеня, Бучі та Гостомеля. Люди переходили через міст уже із самого Ірпеня на Романівку й до Києва. Але рашисти не дотрималися умов зеленого коридору й почали стріляти по людях із мінометів та артилерії. Я бачив, як міна прилетіла в сім’ю, яка йшла разом, а за мить вони вже лежали на землі. Від мене до них було метрів 15, я сидів на Хамві. Бачу, люди уже підходять до церкви й падає міна - падають вони. Загинули чоловік, дружина і їхня дівчинка віком до десяти років. Ми намагалися якомога швидше перевести вцілілих людей у безпечне місце, до нашого блокпоста. Звідти їх уже забирали автівки та автобуси.
Світлини тих трагічних подій облетіли весь світ.
— Там дуже багато людей було. Люди рятувалися як могли, хтось сховався під мостом. Ми на Хамві стояли на зупинці, дехто думав, що їх звідти заберуть і бігли до нас. Прилетіло поруч із нами, я став за автомобіль і мені за спину побігли люди, обіймали мене, ховалися, а мені теж страшно… У ті хвилини ми всі відчували підтримку одне одного. Волонтери надавали все необхідне, незнайомі люди нас годували. Місцева тероборона спрацювала дуже класно, ці хлопці суперсміливі. Наша артилерія працювала 24/7, не зупиняючись. Завдання було захистити Київ.
Згодом Юрій вирушив на Донеччину.
— Нас одразу ж відправили на позиції. Згодом посунули ворожі танки та бронетехніка з піхотою. Впродовж першої доби наші позиції 4 рази атакували. Гаряче було всі 5 днів, які ми там перебували. Згодом надійшло підкріплення. Але там відкрита позиція, одні пеньки. Танки й артилерія всі дерева знесли. На п’ятий день нам кажуть, що зліва від наших позицій провал оборони. Нас почали лупити з обох боків. Тож ми відступили, інакше б залишилися там назавжди.
Звідти з боями герой нашої публікації та його побратими відходили кілька днів.
За словами Юрія, були ситуації, коли ворог був настільки близько, що в бій йшли ручні гранати.
Ще один жахливий момент, який пережив на війні цей воїн, поранення побратима.
— Хлопцю осколком горло перерізало, він до мене прибігає, дивлюся, а з шиї кров плеще. Видовище жахливе. Я не знаю, як у мене вийшло, але я вставив трубку й перемотав його. Він вижив.
В армію Юрій прийшов ще до початку широкомасштабного вторгнення, каже, мріяв стати десантником.
— Я захоплювався тим, що робили наші десантники у 2014-2015 роках. Я хотів сам це відчути. Мене надихали їхні подвиги, як вони трималися, як давали відсіч ворогу. Це ж сила, еліта! Тому я й захотів стати десантником.
Валентин Столярчук
Михайло Чубай
Останні новини на Укрнет
