Зародження та розвиток військової справи на Русі
Про зародження та розвиток військової справи на Русі розповів археолог та історик Євген Синиця.
Андрій Давидов: Коли саме в давньоруських племенах почала викристалізовуватися військова справа? Зазвичай в російській історіографії все починається із князя Олега, чи до нього теж щось було?
Євген Синиця: Безумовно було. Русь, як держава, формувалася на підґрунті кількох племінних союзів, тож не можна сказати, що прийшли Рюриковичі та заснували в нас військову машину. У ранньодержавних утвореннях здебільшого військо виконувало всі основні державні функції. Передусім захист і різні види адміністрування. В основі цього була князівська дружина, самі князі — професійними військовими, а подібні утворення були характерні для середньовічних кустарних племінних союзів. Наприклад, древлян, сіверяни, уличів і так далі, де основна їхня функція була військова. Це акумуляція, власне кажучи, військової сили, щоб захищати свої інтереси, насамперед територію, та за потреби отримувати інші переваги військовим шляхом у зовнішній політиці. Слов’яни, на сторінках книжок, постають насамперед як військова сила, як загарбники. Автори описують, що вони воюють неправильно, з точки зору візантійців, тобто партизанськими методами, але досить вправно. Наприкінці VI століття з’являється книжка, яка називається Протидікон — такий собі посібник, як воювати з ворогами імперії. Слов’янам, антам і словінам в цій книжці присвячений цілий розділ. Тобто це був регулярний супротивник ромеїв, візантійців, який мав певні тактичні особливості і якого треба було виокремити як специфічну військову силу і надати рекомендації щодо протидії. Князі як військові ватажки мали продемонструвати свою вправність на полі бою, щоб за ними йшли воїни. А воїном був практично кожен дорослий чоловік, який мав право носити зброю, тобто він мав бути вільним і повнолітнім. Право на носіння зброї наділяло цього чоловіка ще й політичними привілеями: він міг брати участь у зборах одноплемінників і впливати на політичні рішення.
Якщо казати вже про ранньоруський період, V століття — друга половина IX, то не лише слов’янами обмежилися ці військові та політичні структури. Тобто руси, хоча це і поліетнічне утворення, але насамперед це скандинави. Це вплинуло на формування армії ранньої Русі. Варяги — це теж професійні воїни.
Андрій Давидов: Яким був вплив варягів, які прибули десь у середині IX століття на територію сучасної України, насамперед у військовій царині?
Євген Синиця: Вони принесли організаційну форму, притаманну вікінгам — це була вільна дружина, яка гуртувалася для воєнно-торговельних експедицій. Якщо казати про Східну Європу, слов’яни більше вміли плавати ріками, ніж морями, на відміну від вікінгів. З появою варягів пов’язана і зміна комплекту озброєння. Мечі, які ми зазвичай називаємо давньоруськими, насправді скандинавського походження. Один зі зразків — меч Святослава. Це продукт співпраці зброярів різних регіонів. Клинки для таких мечів здебільшого виготовлялися у Рейнській зоні, а скандинавськими у нас їх називають через подібний дизайн: руків’я оздоблювалося у формах, притаманних Скандинавії. Річ у тому, що слов’яни надавали перевагу дистанційному виду зброї — дротикам, а в контактному бою здебільшого використовували сокири. Основна зброя для ближнього бою у скандинавів — це мечі, і саме ця скандинавська традиція закріпилася у Східній Європі, принаймні для професійних воїнів. Клинків могло бути кілька, для різних ситуацій. Один із традиційних супротивників у Східній Європі — це кочівники. І доцільною зброєю тут була шабля. Якщо розглядати археологічні матеріали, то в похованні можна знайти доволі традиційний набір із кількох клинків.
Андрій Давидов: На початку становлення Русі чи є достеменні свідчення про походи русів у Східну Європу чи на Балкани?
Євген Синиця: Рання літописна історія — це встановлення контролю над східноєвропейськими територіями. Тобто опанування слов’янських племен князями київського дому, умовно — Рюриковичами і власне військом, яке підкорялося їм. Насамперед війни з місцевими слов’янськими племенами. Традиційний варіант військової активності — походи на Царгород (Константинополь). Це пересування на кораблях. На Балканах траплялися сутички не лише з візантійцями, а й з болгарами. Східний напрямок — війни з Хозарським каганатом, насамперед похід Святослава. І війни з тюркськомовним конгломератом, який мешкав у середній і нижній Волзі. Зазвичай влаштовували кампанії з комбінованим використанням піхоти, яка пересувається на кораблях, і кінноти, яка їх супроводжує суходолом. Традиційні кампанії — це відбиття нападів кочівників. Якщо брати Київське, Чернігівське та Переяславське князівства — в деякі періоди кампанії були покликані або відбити напад, або превентивно зарадити цьому. Тобто військо прагнуло десь зустрітися з нападниками на прикордонні. І також невійськова перманентна активність.
Андрій Давидов: На який період існування Русі припав розквіт військової справи?
Євген Синиця: Можна сміливо казати про Х століття. Період діяльності Святослава — це час найбільш успішних дій щодо утворення значних опорних пунктів, перемога над Хозарським каганатом. Русь відіграла помітну роль у зміні геополітичної конфігурації в Східній Європі. Така зовнішньополітична активність, за великим рахунком, згортається за Володимира. Оця традиційна форма, ходити з війною чи торгами на Царгород, залежно від ситуації, за часів Володимира вже була неможлива через зміну зовнішньополітичних обставин. Починаючи з пізнього правління Володимира — раннього владарювання Ярослава значно змінюється військова доктрина. Більше уваги приділяється вже не грабіжницьким походам, а захисту власних територій.
Андрій Давидов: Кілька років тому у росії вийшов фільм Вікінг. На вашу думку, наскільки він вартий уваги?
Євген Синиця: Було достатньо трейлера, щоб зрозуміти, що переглядати фільм не варто. Він не відбиває тогочасну реальність. Було чимало претензій до творців, що, мовляв, ви показуєте, що наші князі — вікінги. Це старезна суперечка норманістів з антинорманістами. Але тут немає жодної проблеми, адже династія цілком могла мати скандинавські корені. І це досвід багатьох країн того часу. Доба вікінгів дає чимало прикладів таких шляхів формування роду. Але ця династія дуже швидко мусила домовлятися з місцевими елітами. В літописі йдеться про пригнічення русами слов’ян, але насправді, я переконаний, що здебільшого це були угоди з місцевими елітами. Місцеві еліти інкорпорувалися в руську дружину як протодержаву, і достатньо швидко скандинави асимільовувалися. Руська держава з династією скандинавського походження — нічого дивного для Європи доби вікінгів у цьому немає. Скандинави прийшли та підштовхнули до кристалізації державних інституцій, які за інших умов склалися б трішки пізніше.
