Знайомством із цими людьми я найбільше пишаюся, — Ірина Вовк про оборонців ДАПу
Українська журналістка та письменниця Ірина Вовк в ефірі Армія FM розповіла про роботу над тритомником «На щиті», який потрапив до номінації Всеукраїнського рейтингу «Книга року» та про свою волонтерську діяльність.
Катерина Даценко: Якою була ваша роль як журналіста з початком Майдану?
Ірина Вовк: Я була головним редактором сайту новин каналу «24». Відповідно, на Майдан я могла приїздити, взявши відпустку на кілька днів власним коштом. Я знімала, писала матеріали з Майдану, але активніша робота почалася з квітня 2014 року, коли я поїхала в Донецьк разом зі співробітницею. Крим вже був окупований, а в Донецьку розгорталися мітинги, захоплення ОДА. Слов’янськ і Донецьк були ще українськими на той час, але вже було небезпечно. Ми потрапили на захоплення «оплотівцями» міліції в Донецьку. Відтоді я і продовжила свої поїздки спершу як журналіст, а потім як волонтер.
Катерина Даценко: Коли ви приєдналися до волонтерського руху?
Ірина Вовк: Коли я їздила як журналіст, все одно щось привозила. Спершу цигарки чи якісь дрібнички, а потім берці та оптику. Почала волонтерити приблизно в травні-червні 2014 року.
Катерина Даценко: Як зберігати вірність журналістським стандартам під час війни?
Ірина Вовк: Якщо б ми говорили про політику і ставлення до конкретних партій, то тут ультраважлива об’єктивність, бо не можна виступати за конкретну партію чи політичну особу. Якщо мова йде про період, коли в країні війна і ти висвітлюєш те, що роблять захисники, то я не бачу сенсу їхати на територію сепаратистів. Ніхто з журналістів не впевнений, що він не опиниться в підвалі. До того ж мені не цікаво, що вони планують і за що виступають.
Катерина Даценко: Ви видали тритомник спогадів про загиблих українських вояків, які стали на захист країни. Розкажіть про роботу над книгами?
Ірина Вовк: Я писала дуже довго. Спочатку ми робили короткі ролики, які транслювалися на одному з українських каналів як соціальна реклама, і вони мали свій вплив. Згодом я розуміла, що замало одного ролика, щоб розповісти все те, що армійців всередині робиться, або про людину, яка загинула на війні. Тому почала писати більші тексти, складала, адаптувала і стала шукати видавництво. У «Фоліо» відгукнулися.
Катерина Даценко: На вашу думку, художньо переосмислені події війни простіше сприймаються?
Ірина Вовк: Мені здається, що людям треба простіше писати, бо довгі і великі книжки, важкі тексти не завжди сприймаються. Наприклад, про Василя Сліпака я писала просто, як для пересічної людини, яка знає небагато про війну. В той же час книжка вартує ціну, яку зможе заплатити кожен. Більше того, мені здається, що нам треба говорити з дітьми про війну, вони мають знати, що робиться в нашій країні. Має бути дитяча література про війну. Наприклад, книга «Війна, яка змінила розум» про те, як діти переживають війну.
Катерина Даценко: Говорячи про Донецький аеропорт, що вам запам’яталося найбільше?
Ірина Вовк: Як волонтер і журналіст, я не була в терміналах, а була в Пісках. У книзі багато емоцій, там є смішні історії та розповіді про нереальні вчинки. Наприклад, російських спецпризначенців, повністю в амуніції, група Адама відбила суто на ентузіазмі та емоціях. Мене важко вразили відео, в яких насміхалися з наших кіборгів. Євген Жуков (Маршал) тоді почав вести свій блог у Facebook, де розкручував слово «кіборг» і мужність хлопців підтверджував своїми постами. Взагалі оборона почалася з початку квітня 2014-го року. Туди спершу зайшли зенітники 25-ї бригади, 3-й полк спецназу, і стали на охорону старого терміналу. Попри те, що там ще 2 місяці тривали рейси літаків, «сєпари» могли безперешкодно заходити в новий термінал і розробляти план захоплення, що вони потім і зробили. Тому відбувся цей бій 26-го травня. Володимир Корнієць із позивним «Воха» зробив перший постріл, тому що побачив кадирівця з ПЗРК, який вів наш вертоліт. Так почався бій за ДАП. Є дуже багато питань, які мають досліджувати історики, але своїм обов’язком бачила просто про це розповісти. Ці історії є в книзі. Дуже великий розділ присвячений подіям улітку.
Катерина Даценко: Які історії лягли у книгу?
Ірина Вовк: Є історії, які розповідають рідні і побратими загиблих, але більшість історій від очевидців подій. Багато історій з різних ракурсів і про різні епізоди викладені в хронологічному порядку — від заворушень в Донецьку і їхніх наслідків і до оборони аеропорту. Є чимало свідчень проукраїнських мешканців Донецька, які були коригувальниками вогню української артилерії і передали українським силам дуже багато інформації.
Катерина Даценко: Усі історії унікальні, але чи було щось таке, що їх об’єднувало?
Ірина Вовк: Багато історій, коли хлопці могли потрапити в полон або загинути, але залишалися біля пораненого побратима. Наприклад, беззбройні «Катана» і «Чорний» 16-го січня через усю засніжену злітну смугу несли пораненого Ігоря Римара на ношах до сепаратистів, щоб ті забезпечили машину для перевезення пораненого. 21-го січня, після підриву другого терміналу, поранений Анатолій Свирид ухвалює рішення вийти до ворога з білим прапором, щоб надати допомогу тим, хто ще залишився живим.
Катерина Даценко: Що особисто для вас значить оборона ДАПу?
Ірина Вовк: Він був важливим стратегічно, щобільше, це був підхід до Донецька. Тому коли 26-го у нас був переможний бій, більшість військових були впевнені, що вони отримають наказ увійти в Донецьк. Але наказу такого не було і вони залишилися обороняти аеропорт. Особисто я зустріла там крутих людей, з якими спілкуюся досі. Багатьох уже немає, але вони залишаються в пам’яті. Вони дуже справжні, важко уявити, що вони можуть зрадити чи збрехати. Знайомством із цими людьми я найбільше пишаюся.
