Україна перемагає: подорож шістьма прифронтовими регіонами
Автор: Бернар-Анрі Леві — французький філософ, письменник, публіцист, громадський діяч для онлайн-журналу Tablet.
Поїзд долає відстань у 500 кілометрів від Києва до Харкова за чотири години. Проте цього ранку 9 вересня, під час контрнаступу, що розпочався за наказом Президента України Володимира Зеленського, він майже порожній. У вагоні поїзда ми разом із невеликою групою українців, які приєдналися до нас ще у Львові.
Харківщина: український дух не зламати
Харківський залізничний вокзал у запорошеному світлі осені також безлюдний. На перший погляд, місто здається одним із найбільш постраждалих від війни.
Його сильно бомбардували у лютому-березні, коли росіяни думали, що зможуть тероризувати та захопити за три дні.
Пізніше у травні росіяни виявилися заблокованими в північних передмістях і почали мстити, наосліп розстрілюючи житлові будинки.
Останні ж обстріли велися з місць, куди росіяни відступили, приблизно 30 кілометрів східніше, куди їх відкинув український контрнаступ. Унаслідок потужних ворожих обстрілів: зруйнована адміністративна будівля, дитячий садок з його різнобарвним майданчиком, де гойдалка все ще гойдається від вітру, а також електростанція, руйнація якої залишила в темряві цілі квартали та лікарню.
Та все ж місто живе.
Порожнє, але живе.
Навіть у одному із розорених передмість, де ми зустріли тільки дивну і виснажену молоду жінку. Вона була одягнена в польову куртку і штовхала хитку коляску з дитиною, надто дорослою для цього. Від неї стало відомо, що їй довелося останні два місяці провести у своєму підвалі серед суцільних руїн навколо, без нормальної їжі.
Та раптом щось прогриміло, і наша розмова завершилася.
Пізніше весела компанія з трьох наших солдатів, які, сидячи на лавці дитячого майданчика, розповіли мені про настрої росіян, які нині полишають зброю, в паніці перевдягаються в цивільний одяг і просто тікають подалі від Харкова. Останнє дає чітку надію про те, що життя до обласного центру повертається, а кошмар незабаром закінчиться…
Більшість з армійців демонстрували нам захоплення рішучими діями командувача Сухопутних військ ЗС України генерал-полковника Олександра Сирського, який виступив у ролі архітектора останнього східного наступу в Харківському регіоні.
На шляху до Балаклеї, на стоянці однієї з небагатьох працюючих автозаправок, ми зустрілися з ним.
За кілька хвилин, після попередження про небезпеку по рації, усі стрибають до своїх машин. Імовірно, нас помітили, і виникла загроза ударів з дронів. Тому зупиняємось лише за 10 кілометрів, десь на перехресті лісу та великого прибраного поля.
У розмові з нами генерал-полковник Олександр Сирський досить лаконічний і точний, як римський центуріон.
Коли йому потрібна будь-яка інформація, то її негайно надає жінка-офіцер із символікою Національної гвардії України, яка перебуває поруч із ним.
Іноді командувач Сухопутних військ заплющує очі й мовчить, немов слухає, вслухаючись кудись у далину за річкою. Час від часу його захоплює власна розповідь про розгром росіян, і з кумедною манерою висловлюватися, ніби показуючи власний подив, яскрава усмішка перемоги розширює тонкі лінії його сірих очей.
У принципі, він не давав інтерв’ю, а просто розказував нам про дії героїчних українських воїнів. Але й з того, що він розповів, у тому сюрреалістичному світлі заходу сонця я запам’ятав дві важливі речі.
По-перше, наших армійців приголомшує некомпетентність російських командирів, їхня безславна втеча далеко за Балаклію.
По-друге, з українського боку вміло проведена операція, підготовлена у глибокій таємниці, з метою збереження життів не лише мирних жителів, а й наших солдатів.
Хіба Міністр оборони України Олексій Резніков, з яким ми зустрілися напередодні в Києві, не казав нам, що генерал-полковник Сирський вже мав подвійну кваліфікацію для керування саме цим наступом? Адже він успішно організував оборону Києва. А за сім років до цього він став героєм битви за Дебальцеве, з якого йому вдалося вивести останніх 2475 захисників, що потрапили до пастки.
Позиції поблизу Лимана на Донеччині
У Лимані, за 20 кілометрів на схід від Ізюма, у самому серці національного парку «Святі гори», росіяни облаштували свої бойові позиції.
Але ж й українці не здаються.
Ми завітали до розташування українських воїнів неподалік Слов’янська в зарослій чагарником місцевості, порізаної мережею траншей та різного роду пасток, виритих у чорноземі. Перейти їх у нас зайняло цілу годину.
За такий короткий час перебування там важко оцінити масштаби героїзму українців. Проте ми побачили захоплену гармату, міномети, замасковані в листі бронетранспортери. Обличчя чатових, які за земляними насипами групами по дві-три особи чергують що 30 метрів, почорніли від бруду, але вони привітні й усміхаються.
Ланцюжок окопів переривається у двох місцях. Ми піднімаємося на голий пагорб, з якого видно російські позиції, і в ці моменти ми, в принципі, досить вразливі. Повертаємось до наших окопів і бачимо солдатів у зроблених з дерева невеличких спорудах. Усі, здається, більше готові до атаки, ніж бути атакованими.
Нам пояснюють, що це українські прикордонники. Я ж давно знаю, що «зелені берети» – справжні солдати. Слухаю, як їхній командир, полковник Юрій Петрів, у бліндажі розказує про тактичну ситуацію, сидячи на ящиках з-під боєприпасів. Нас пригостили солоними огірками – небагатим арсеналом їжі, але це йшло від душі й тому було дуже смачним. Мирні на вигляд, прикордонники є одним із елітних підрозділів армії і б’ються, як леви.
Є й інший бік бойової роботи прикордонників. Вони ведуть війну, ненавидячи її, але щодня зіштовхуючись з її жахіттями. І тільки віра в перемогу України нині має значення.
Бахмут: благородна робота «Моцарта»
Їдемо далі на південь – до Бахмута, що також на східному фронті. Там ми шукаємо «Моцарта», або Ендрю Мілберна, і ще близько 30 бійців його «Інтернаціональної бригади». Серед них чимало ветеранів-спецпризначенців армії США чи Великої Британії, які поставили перед собою шляхетне завдання вирушити в найгарячіші точки на пошуки цивільних, які потребують евакуації.
Ми зустрічаємось з іноземцями біля залізничного мостового переходу в ресторані, де подають смачний борщ та готують картопляні чіпси.
Пан Мілберн розповів нам про те, як він створював НУО (неурядову організацію). Пояснив й своє рішення назвати її саме «Група Моцарта» на противагу російській ПВК Вагнера, де зібралися кремлівські наймані убивці. Пізніше повідомив про керування ризикованими евакуаціями з «Азовсталі» в Маріуполі. З гумором розказав й про мережу «кореспондентів», які розповідають йому про інваліда чи літню людину в якомусь конкретному селі, або ж про безпритульного, який боїться, що в нього немає коштів, щоб заплатити перевізнику. Згодом пан Мілберн пропонує мені приєднатися до них, щоб побачити його волонтерську роботу.
На жаль, щодо подальшого спілкування із «Моцартом» постає проблема. Мій український ескорт проти, чекаючи в той момент на неминучі дії ворога і вважаючи цей задум занадто небезпечним. Поки ж я дослухався до цих порад і дискутував із моїм фотографом Марком Русселем, «хаммери» «Моцарта» вже надто далеко і телефони навмисно вимкнуті. Тож їдемо далі…
Останній український блокпост – і ми опиняємося в самому центрі порожнього міста Бахмута, на залізничному переїзді, що був чи не єдиним орієнтиром місця зустрічі з паном Мілберном, який ми змогли пригадати.
За пів години ми чуємо вибух… Потім другий… Третій… Українські воїни таки мали рацію: вороги націлилися і намагалися вбити «Моцарта». Виявилося, що проти гуманітарної місії виступили три смертоносних безпілотники, що ледь не влучили в нашого героя. На щастя, всі були живі.
Мабуть, це все, на що були здатні росіяни в Бахмуті. Поборені в чесній битві, вони намагаються помститися хоробрим і мирним беззбройним добровольцям, які приїхали, ризикуючи життям, рятувати найслабших. Який же сором для «другої армії»!
Дніпропетровщина: українські «позиції» 245 метрів углиб
На жаль, на Дніпропетровщині ми побачили людей, наляканих шантажем володимира путіна про розміщення артилерії та військ на території атомної станції.
Так, напередодні ми переночували у Кривому Розі, де удар по греблі лише за кілька годин після нашого від’їзду затопив будинок простої мешканки пані Любові Адаменко та залишив частину міста без електрики.
Там стає зрозумілою стратегічна важливість шахт Донбасу та Павлоградської шахти зокрема, в яку ми спустилися, у цій битві за енергію, розв’язану міжнародним терористом путіним.
Напевно, лінія фронту там пролягає на глибині 245 метрів під землею.
Вхід у шахту здійснюється через металеву ліфтову кліть, вузьку та хитку, яка занурюється у надра землі. Потім вагонетки везуть нас 3 кілометри далі, в кінець погано освітленого тунелю, що утримується сталевими балками та іржавою залізною сіткою. Це зона видобутку з її вузькими проходами, заввишки у кращому разі не більше ніж метр.
Не залишає думка, що наступний ворожий удар може спричинити обвалення та заблокує виходи. Тому чорні обличчя перехрещуються, ніби прямуючи на фронт, перед іконами із позолоченого дерева біля входу в останню галерею.
Через чотири години ми співаємо Державний Гімн України дорогою назад, перш ніж вийти на свіже повітря.
До речі, битва за вугілля у Франції 1945 року поклала край одіссеї Опору. Отже, в Україні всі шахтарі − герої, що перебувають на передовій лінії війни, яка точиться на землі та під землею.
Запорізька область: перебування в батальйоні імені Шарля де Голля
У будь-якому репортажі, навіть у найскладнішому, завжди є моменти несподіваної, але великої радості…
Так, це було на півдні Запоріжжя, на передовій Сил оборони, у компанії чудового хлопця, якого я назвав «Обличчя зі шрамом» у своєму фільмі «Чому Україна?», що розповідає нам три хороші новини.
Перше: у червні ми залишили його в Гуляйполі, на батьківщині анархіста Махна. Проте нині він уже далеко за його межами. І навіть якщо мені заборонено розкривати його місцеперебування, то я можу сказати лише, що він просунувся на кілька десятків кілометрів у бік дому.
Друге: його просування вперед тривало з мінімальними втратами, і ми знаходимо незмінними у своїх думках колишніх рибалок та торговців, сповнених рішучості, як ніколи, після перемоги повернути Маріуполь і Крим.
Наостанок, що найголовніше, у нього для нас був сюрприз. Так, згадуючи довгі ночі, коли розповідав своїм бійцям історію визволення Франції, «Обличчя зі шрамом» домігся від українського командування дозволу перейменувати свій підрозділ у батальйон імені Шарля де Голля.
Церемонія перейменування відбувалась у вологій сільській місцевості біля його польового табору під символічний тост, оголошений після офіційної промови біля капота позашляховика.
Разом із нашим другом і товаришем по команді Сергієм Осипенком він виготовив великий синьо-біло-червоний прапор – саме такий, як і стяг батальйону. Тож шеренга бійців розгорнула два ці штандарти на відстані простягнутої руки, ніби це один прапор.
Разом, українці та французи, як один, ми співаємо наші два національні гімни і незнання слів нас не зупиняє.
Час швидко минає, і вже дорогою назад, на південь, армійці вказують на безпілотника, збитого напередодні ввечері.
Це величезний білий птах із вирваними нутрощами. Придивившись, ми бачимо електронні деталі з написом…«Зроблено у Франції».
Херсонщина: плацдарм для подальшого наступу
Цікаво, що відомий письменник Толстой вважав, що у війні неможливо повністю оточити армію. Та він помилявся. На Херсонщині це добре видно.
Варто сказати, що ми їхали з Березнегуватого до Явкиного, а далі в бік Білозерки та Киселівки. Рухалися перехресними дорогами, вибоїни яких загрожували зламати наші осі на кожній нерівності. І ми побачили певну дугу, що оточує і облягає обласний центр.
У заростях ми бачили міномети, багато мінометів, націлених проти ворога і готових до дій в будь-яку секунду.
Водночас поруч були броньовані розвідувальні машини БРМ-1К, розроблені ще за радянської доби, а також самохідні реактивні системи залпового вогню «Ураган», розташовані скрізь між селищами.
В одному із місць БПЛА ЗСУ пролетів над головою високо в небі, під радісні вигуки сільських дітей. Пізніше дізнаємось про завдавання удару по складах з боєприпасами в передмісті Херсона і бачимо, як «пташка» повертається додому за кілька хвилин, і без жодної реакції противника.
В одному із розташувань пощастило поспілкуватися із сержантом Андрієм Луценком, який воював у Маріуполі, де від російської ракети загинуло чимало його побратимів. Також дуже цікавим співрозмовником став солдат Сергій Сергієнко, який носить на формі нашивку «Поет» і є автором неформального гімну свого батальйону. Їхня рішучість йти вперед до остаточної перемоги надихає й всіх нас.
Миколаїв: позитивні настрої Віталія Кіма
Рухаємось далі у бік Миколаєва, а далі на захід. На жаль, ситуація там менш зрозуміла.
Виявилося, що минулої ночі ракета, запущена з Чорного моря, влучила у стару фабрику, що до війни була спільною власністю місцевих приватних підприємців.
Ще один снаряд упав уже в день нашого прибуття на школу в адміністративному кварталі, де день занять, на щастя, був перенесений.
Керівник Миколаївської ОВА області Віталій Кім, який разом із Президентом Зеленським та мером Києва Віталієм Кличком є однією з найпопулярніших фігур у країні, охоче та з гумором розповідає нам про ситуацію.
Оглядаючи свіжі руїни та грандіозні проспекти, які все ще перебувають під загрозою «Іскандерів», Віталій Кім каже:
«Наша регіональна географія, з її озерами і водними шляхами, була на початку війни ворогом російських нападників — але нині з тих же причин вона ускладнює контрнаступ», — із притаманною усмішкою повідомив він.
Керівник Миколаївської ОВА уточнив, що є велика різниця між сьогоднішнім днем та 24 лютого. Адже громадяни більше не бояться ворога, а працюють заради перемоги. На вулицях дідусі продовжують грати в шахи, немов й не було нічого, бабусі ніжаться на сонечку, хлопці фліртують з дівчатами тощо.
В Одесі служать «королі моря»
Саме в Одесі, пів року тому я розпочав своє перебування на цій новій українській війні. Тоді все мало інший вигляд.
Сьогодні ж Одеса змінилася. Вона відроджується і дихає на повні груди. Як і в Миколаєві, старі кафе на вулиці Дерибасівській несміливо, але починають відкриватися і запрошувати на фірмові страви гостей. І хоча бронзова статуя французького засновника міста герцога Рішельє ще похована під горою білих мішків з піском, але стінки, які перегороджували доступ до Потьомкінських сходів і порту, впали, і люди вільно ходять.
Ми піднімаємось на борт одного з патрульних катерів ВМС ЗС України.
Близько 30 метрів завдовжки з 30-міліметровою гарматою. Його місія − перехоплення і спостереження. Катер відповідає за прочісування моря вдень і вночі на предмет будь-яких ознак ворожої присутності. Мабуть, такий корабель, ймовірно, вирахував координати цілі, що дозволило крилатій ракеті потопити корабель армії рф «москва», що залишається одним із найвідоміших українських військових подвигів.
На наше щастя, тоді не виявлено жодної підозрілої активності.
«Ніяких ворожих кораблів, принаймні до острова Зміїний», — з гордістю повідомляють мені члени екіпажу.
І хоча українська армія була атакована пів року тому на суші, в повітрі і на морі, ми повинні схилитися перед очевидними фактами. Так, ми вже чітко бачимо, що українці контролюють небо над Києвом і почали відвойовувати землі, втрачені на Донбасі, а в Одесі армійці, схоже, знову стали «королями моря».
Я не кажу, що поєдинок закінчено. І путін, як і всі загнані в кут диктатори, цілком може ще піти ва-банк, щоб уникнути розгрому, капітуляції і міжнародних судів.
Зрештою, коли Голіаф виявляється безхребетним, а Давид — доблесним, перемога буде за Давидом. І завжди настає момент, коли машини війни і смерті зупиняються.
Отже, Україна перемагає у війні — і водночас рятує Європу.
